Безнадія засіяла лан,
А думки, як ті чаєчки, квилять.
Умиває в нім ноги туман
І гуляє до ранку по хвилях.
Сонце й день почали менует…
Чом же музика—туга осіння?..
І пташо́к не закінчив куплет:
Дзвінкоспів переливсь в голосіння.
Ясени-патріархи мовчать
І живицю вбирають у жили.
Дряхлі верби стоїчно клячать,
Молитовно благають у Скви́ли:
-Ти живи, не вмирай—не твій час,
Літописице мудра й правдива.
Глянь, як плинуть віки на човнах,
З ними пам’ять німа й галаслива…
Тихо схлипує, квилить ріка —
Лиш два кроки до мучениць шерег.
Їй терновий вінок підшукав
Із губами пошерхлими берег.
Сквила — річка на Поділлі, права притока Смотрича
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889862
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.09.2020
автор: Valentyna_S