Наша сельва

байка

У  нашій  сельві  хтось  наладив  справу  –
рубають  ліс,  вивозять  за  ріку,
а  мешканці,  менталітетом  мляві,
забули  про  минувшину  гірку.

Забули  вже,  відкіль  вони  всі  родом,
забули,  ніби  предки  їм  чужі…
Не  дивно  це…  Тепер  така  вже  мода,
щоб  жити  у  раю  –  і  на  межі…

Коатам  все  одно,  вони  -  як  мавпи,
кричать  собі  притьмом  без  толку  і  ума,
тікають  далі  в  ліс,  не  знаючи  ні  мапи,
ні  совісті,  ні  сорому,  ні  нот,  ані  письма.

Всі  чорні  пуми,  з  ними  і  плямисті,
пішли  за  мавпами  у  ще  дівочий  ліс.
Вони  зубаті,  їм  лиш  м’ясо  їсти,
вони  не  знають  вегетаріанських  сліз.

Всі  змії,  гади,  й  ті,  хто  іже  з  ними,
підліском  все,  підліском  –  і  у  тінь!
Вони  так  звикли  до  нюансів  підкилимних,
без  килимів  їм,  гадам,  жити  лінь.

Лінивці  позникали  разом  з  лісом,
бо  падали  зі  стовбурами  вниз.
Їх  вивезли  кудись  до  того  біса,
хто  зацікавлений,  щоб  вирубали  ліс.

Сімейні  капібари  розсварились,
погризли  родичів,  неначе  ворогів,
відкинули  прадавню  Божу  милість,
не  дивлячись  на  схильність  всіх  богів.

Тапірам  хобот,  схожий  на  слонячий,
не  допоміг  рознюхати  сюжет:
як  свині,  всі  вони  були  ледачі,
і  всі  пішли  на  сало  і  котлети.

А  павуки,  на  перший  погляд  сильні,
поїли  павутиння  й  зникли  геть:
хто  в  закутках,  а  хто  на  людях,  дивні,
самі  собі  вже  насилають  смерть.

Птахи  злетіли  в  небо,  роззирнулись,
з  висот  побачили  всі  наслідки  страхіть…
І  хоч  все  ж  деякі  із  них  і  повернулись,
але  для  того,  щоби  знову  полетіть.

Цікаво  поступили  ламантини  –
пішли  під  воду,  і  жують  траву!
Як  виявляється  –  вони  єдині,
хто  усміхається,  і  досі  на  плаву.

Хоч  то  неправда,  є  безстидна  видра,
яка  в  воді  й  на  суші  повсякчас,
до  лісорубів  справно  носить  відра,
й  готує  хтивий,  апетитний  квас.

Та  ще  пеньками  повзають  мурахи,
бо  корені  живі  і  гонять  сік,
і  перед  сонцем  в  них  немає  страху,
є,  правда,  розголос,  що  то  даремний  бзік.

Через  усе  те  хмари  розійшлися,
забуло  небо  дощ,  і  про  грозу…
Та  є  рецепт  –  надійся  і  молися,
і  може  верх  побачить,  що  внизу.

А  знизу  ґрунт,  сплюндрований  і  босий,
не  вперше,  бідний,  знає,  що  робить:
він  всім  утре,  він  вже  втирає  носа,
і  буде  й  далі  все  приймати,  і  родить…

***

адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889223
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.09.2020
автор: Щєпкін Сергій