Я сиділа й бовтала ногами на краю
життя.
Підімною розкинула крила безкрайня пустеля,
Місяць вповні. Мене огортало вовчиці виття,
А майбутня оселя моя , ця високая скеля...
Я злилася з виттям, і воно підіймало мене в висоту,
І з мене виривало мою неприкаяну душу,
Я хапала повітря , впіймавши на мить німоту ,
Уявляла, що поруч зі мною ...вовчиця
із плюшу.
Але раптом збагнула: вовчиця із плюшу- це я,
Не лякають примару нічну мої штучнії ікла,
Й сидимО , та що справжня і іграшка, от маячня!
Я дуальність відчула свою і до прірви вже звикла...
Хай зірковим дощем мої мрії зникають в пітьму,
Бо я іграшка інших , бажань і прогнутих ілюзій,
Але й досі не тямлю , вовчице- хижачко, чому,
Ти окремо, і мною не станеш ніяк, lost exklusiv...?
Оксана Самохліб 2020р.@Kseni Berkeli
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888461
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.09.2020
автор: Ksenia Samohleb