Коли довкола все пусте,
коли зусібіч душить пластик,
покину все, піду у степ, –
піщинку степу в серце вкласти.
За обрій сонце провести
(безсила тут бетонна пастка!)
й немов в останню із гостин,
до брил гранітних знов припасти.
Бо вкотре з краєм степовим
не встиг як слід побуть, набутись.
Так виростаєм з пуповин,
лишаєм дім в пориві бунту.
Останній вечір. Ковила.
Бузок небес над бузьким степом.
Хмаринка стежку повела
туди, де біль мій розпростерто.
Куди, тамуючи цей біль,
не раз ще буду повертатись.
Будяк, чебрець і деревій.
Та рідний Буг, мов рідний тато.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888079
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.09.2020
автор: Олександр Обрій