Станція Іловайськ

Над  обрієм  дим,  над  головою  пітьма,  
Що  ж  це  горить?  Хіба    не  душа.  
І  в  мить  цю  світ,  мов  маленька  тюрма,  
З  якої  не  втечеш  у  мріях  притьма.  
 
В  очах  пилюка,  під  ногами  трава,  
Та  ні!  Швидше  згадка  про  те,  що  вона  тут  була.  
Смерть  на  струнах  тихо  виграва,  
Війна  танцює  ще  не  відгула.  

А  ось  за  дюйм  і  коридор  життя,  
Зелений  коридор  без  вороття,  
І  чотириста  п'ядесять  доль  мчать  у  незнання,  
І  безліч  ще  за  крок  до  забуття.  

Довкола  пекло  й  в  серці  теж  вогонь.  
Хто  ж  вгамує  цю  нестерпну  спеку,  
Хоча  б  зігріє    прохолодою  долонь,  
Не  зважаючи  на  смертельну  небезпеку.  

Довкола  виблискують  дарунки  неба  гарячі,  
Та  є  у  цьому  хаосі  й  маленький  рай,  
Де  прихисток  знаходять  навіть  незрячі:
Соняшникове  поле  -  незламності  край

Б'є  годинник  останні  хвилини,  
За  мить  Незалежності  день  настає,  
Та  ніхто  не  знає,  що  цієї  години,  
Поціловані  волею  зникають  сини.  

Із  станції  так  і  поїзд  не  рушив,  
Залишивши  найкращих  на  грані  віків,  
Та  того,  хто  вічний  порядок  порушив
Не  впустять  до  раю      навіть  через  мільярди  років.  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886817
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.08.2020
автор: Вікторія Воля