вулицею вранці йду та йду кудись.
вода червона, майже кров,
поряд тече узбіччям;
вона, мов жива, на туман не зважає
чи на горб, чи в долину дорога веде –
так повзе, мов змія моя поруч.
люблю дивитися.
хмари, мов хвилі
накочувалися на берег мого смутку
і розбивалися приречено:
[i]вибач, працюй знов як негр на городі:
ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра
дощу не буде[/i].
краса добро воскреше – я викрешу красу;
це серце, що не бреше, їй в жертву принесу.
клепав мій дід косу, та й каже, як не бреше:
[i]я викресав красу, вона – добро воскреше.
добро красу воскреше, а ти креши добро,
і посилай, хто бреше, до чорта під ребро.[/i]
якби то зараз дві гранати, щоб два поняття порівняти,
що перше – то гранатів цвіт, а друге – то гранатів плід.
одне зриває дах, а друге – ще страшніше:
і зірве, ще й про теє пісеньку напише.
ви, люди, будьте свідками: ні в глибині душі,
ні на її поверхні не водяться вірші.
а водяться вони аж там на небі,
і важко їх буває зловити у потребі.
та я зловлю – це точно. будьте свідки:
цієї ночі точно що-небудь напишу,
й тоді не пошкодуйте ні тортика, ні квітки,
ні компліментів авторці, ні лайчика віршу,
бо ось заради чого я, власне, його зліпила:
заради дівчат, що уві сні співали мені цю пісню:
[i]ось осінь іде, з нею іде дощ.
дощ іде, дощ іде в одному чоботі[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886762
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.08.2020
автор: Bohuta_Julian