Потомки мої, любі друзі, знайомі,
До вас я звертаюсь з відкритим листом,
Поки я живий, живий і не в комі
Й тверезий, не спитий, повірте, вином,
Прошу не судіть, як помру мене строго,
Не кидайте за мною каміння у слід,
На землі поважав і любив я чужого
І не раз давав недругу солі і хліб.
Відчував я всі болі і горе другого
І старався підкласти плече,
Хоч не раз і не два були біди в самого,
Та у дружбі і в згоді й вогонь не пече.
У житті, як на довгому полі, –
Є рівнини, горби й борозда;
Кожний бачить себе в своїй долі
І найкраща для нього своя.
Я напевно щасливий у світі
Й завжди радо живу на землі,
Що думки мої й серце зігріті
Й з Божов ласков живуть у мені.
Хоча я десь, колись таки схибив,
Чи обідив когось на словах,
То тоді у душі, наче глибу,
Я кресав своє серце й не раз.
Похвали я, повірте не хочу
Й риторичних промов не прошу,
Хай у землю мене затолочуть,
Як звичайну людину просту.
В молитвах лиш у Бога попросять,
Щоб простив мені земні гріхи
І обіду на мене не носять,
Бо ми всі перелітні птахи.
Ми на землю прийшли тільки в гості
Й залишити маленькі сліди,
А як смерть забере тіло й кості,
Ми покинем її на завжди.
А душа полетить аж до неба
Й на суд Божий чекатиме там,
Бо людині вже нічого не треба,
Тільки Божої ласки всім нам.
Там спитають, як жив на землі ти
І яких ще гріхів наробив;
Мусиш, мусиш віддати всі звіти
І одержиш, що ти заслужив.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885640
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.08.2020
автор: Дашавський поет