Дивились новини із батьками діти
про те, як живеться гарно всім у світі.
Слухали тихенько синочок та доня
як добре є людям там, де квітне доля.
- Де ж це наша доля? - доня запитала.
Чи пройшла знов мимо, а нас не впізнала?
Чи пішла із хати доля пустирями,
розвіялась в полі поміж бур’янами?
Запитав синочок: - Коли повернеться?
Коли ж наша доля щиро усміхнеться?
Спохмурнів татусь, глянь, замислилась мама,
та через мить дітям вона так сказала:
- Доля наша, дітки, нас не залишила,
літає над полем, розпростерши крила.
Плаче наша доля птахом над землею,
щоб не продавали... бо піде за нею.
- Як стане чужою, хто ми тоді будем?
Свою рідну мову без землі забудем,-
хвилюється доня, крається серденько...
А тут ще й синочок запитав тихенько:
- Хто нас в ріднім краї без долі зігріє?
Знаю, тільки дома доленька радіє.
Ой не продаваймо свою землю рідну.
Полюбімо долю… хоча поки й бідну.
Усміхнувся тато: - Для всіх сонце сяє,
де своє цінують, доля розцвітає.
Витерла сльозину матуся тихенько:
- Там, де край свій люблять,
жити веселенько.
Бережімо край свій, ми - козацькі діти.
На своїй землі всі в щасті маєм жити!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885620
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.08.2020
автор: Надія Башинська