Теплом і млостю дихає з небес,
У світлі срібла падає додолу.
Тінь прохолоди віє ніжно з плес,
Біжить удаль у сяйві ореолу.
В глибинах рій із срібних сновидінь,
Ставки окутав мороком похмуро.
В темряві гай, як велетенська тінь,
Стоїть, як віл оточений понуро.
Зліг вітерець в гущавині вишень,
Шепоче щось у листі нарочисто.
Спочив отак на хвиленьку лишень,
Нанизує із вишеньок намисто.
Дрімає ген на пагорбі село,
Озвався сич востаннє і надривно.
І раптом все неначе ожило,
І на душі безмежно стало й дивно.
Горить в гаю незаймана краса…
Дзвенять струмки колисані в джерелах.
В зріст верболоз напоює роса,
В чарівну ніч озвалася капела.
Не сплять малі - Украйни чаклуни,
Немає меж… мелодій їх уяви.
Так лише в нас співають цвіркуни,
Більш не беруть ніде такі октави.
Чи бачили ви українську ніч,
А чи кохали в ті безмежні ночі?
Коли повітря дивне, навсібіч,
Несе удалеч пахощі зурочі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885113
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.08.2020
автор: Волиняка