Вже трішки доросла. Собі молодій посміхаюсь.
Уперта й відверта, бо легше - все прямо й без бруду.
Життя щось ладнає та я по-своєму пручаюсь,
не хочу, як інші, як в інших не хочу й не буду.
Так дещо зухвала, до тих, що без дозволу в душу,
хоч часто на грубість долоні стискаю до болю...
Для мами маленька... Для сина всі камені зрушу,
та й він, як дитину, закриє буває собою.
Я трішки щаслива, та голосу в щасті не треба,
своє заховай, і замки навісні начепи...
Хоч плачу ночами, вдивляюся часто у небо,
і ще не навчилась, ось те, що болить відпустить.
Для тебе красива... Хоч сиве фарбую волосся,
не люблю підбори, яскравий не мій макіяж.
Я часто мовчу, щоб почути чиєсь відголосся
І читаю людей, яких відкарбовує стаж.
Я знаю про себе не скажеш так гарно, як люди,
бо й справді чиїсь, в рази виростають гріхи...
Вже трішки доросла... Життєві шукаю етюди.
На радість тобі усі подолаю страхи...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885109
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.08.2020
автор: Людмила Мартиненко