Товклася все своє життя, як
Марко в пеклі,
Всім звикла змалку догоджати.
Було часто їй важко і нелегко…
По-іншому не вміла ж існувати.
Батьків любила й дуже шанувала,
Як підросла – завжди підмога.
А потім щиро-щиро покохала,
І заміж вийшла ледь закінчив
школу.
Для чоловіка все робила, навіть
більше,
Як бог для неї був він кароокий.
По господарству все сама тягнула,
Важко трудилась, бо коханий був
нероба.
З дітей пилинки теж вона здувала,
Втішалася, що гарні та красиві.
А як ночами тіло те боліло,
Але все волочило, не спочило…
Роками ношу не жіночу несла,
Вже діти виросли й з гнізда
повилітали.
На себе подивилась…як змарніла!
Як швидко так старою вона стала…
А чоловік, як на світ народився,
І жвавий, і веселий, ну нівроку.
А потім він зізнався, що кохає,
Якусь вертляву руду молодуху…
Розлучення далось їй дуже важко –
Вся виснажена майже і на грані…
Заплакала і зрозуміла бідолаха,
Що всі оті зусилля були марні.
адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884895
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.08.2020
автор: Світлана-Світлана