ДОЛЯ ЖІНКИ

Товклася  все  своє  життя,  як  
Марко  в  пеклі,
Всім  звикла  змалку  догоджати.
Було  часто  їй  важко  і  нелегко…
По-іншому  не  вміла  ж  існувати.

Батьків  любила  й  дуже  шанувала,
Як  підросла  –  завжди  підмога.
А  потім  щиро-щиро  покохала,
І  заміж  вийшла  ледь  закінчив  
школу.  

Для  чоловіка  все  робила,  навіть  
більше,
Як  бог  для  неї  був  він  кароокий.
По  господарству  все  сама  тягнула,
Важко  трудилась,  бо  коханий  був  
нероба.

З  дітей  пилинки  теж  вона  здувала,
Втішалася,  що  гарні  та  красиві.
А  як  ночами  тіло  те  боліло,
Але  все  волочило,  не  спочило…

Роками  ношу  не  жіночу  несла,
Вже  діти  виросли  й  з  гнізда  
повилітали.
На  себе  подивилась…як  змарніла!
Як  швидко  так  старою  вона  стала…

А  чоловік,  як  на  світ  народився,
І  жвавий,  і  веселий,  ну  нівроку.
А  потім  він  зізнався,  що  кохає,
Якусь  вертляву  руду  молодуху…

Розлучення  далось  їй  дуже  важко  –  
Вся  виснажена  майже  і  на  грані…
Заплакала  і  зрозуміла  бідолаха,
Що  всі  оті  зусилля  були  марні.  

адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884895
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.08.2020
автор: Світлана-Світлана