Позаростали береги, що й не пройти,
там осока, і бур’яни, й очерети,
а поміж них ховаються корчі й пеньки,
від коренів яких зросли чагарники.
Нема води – втекла вода хтозна куди,
як передвісниця великої біди.
…А ще колись між берегів були ставки,
в руслі яких тепер стирчать пеньки
від старих верб, посаджених дідами,
які обкошували береги віками,
бо знали, що коріння воду п’є,
дістаючи з глибин, й джерелам віддає,
щоб і ставки, і ріки не міліли.
Отак наші діди уміли
хазяйнувати на землі,
коли ми ще були малі.
А зараз що? Ох, Господи, прости!
Позаростали береги, що й не пройти –
немає тих, хто їх косить повинен,
й ніхто не знає, хто у цьому винен.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884582
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.07.2020
автор: Павло Коваленко