Чекаю тебе.
Ні сказати, або описа́ти – тільки пошепки й мовчки нести
Тон чекань помаранчевий знати, як цегелля кілкого пласти.
Смак його - ні вина і ні соку: гірко-кислий, як п'ється давно.
Тнуть думки осоко́ю щокроку: "Так, чи сяк, кут глухий – все одно́"!
Серце тямі цілком не слухняне, і шаленність нестримна оця.
В душу дряпає болісні рани гострий грифель мого олівця.
Неудалі рядки ллють в потоки, а з очей знов нестримно дощить...
Поклювали б уже хоч сороки сліз кольє, що на гру́дях зорить.
Заморозило світ лиходієм. – Як в лідни́цю, життя заховав.
Ми у довгій розлуці сивієм, ждемо зустрічі день щоб настав.
Вірю я в зустріч цю, наче в Бога, ніби в сонце, – осіння трава,
Снігова як позе́мка розлога, на Покро́ву нараз укрива.
Я на вітер листи закидаю, що вписала в численні томи,
Вітер, мов батогом, їх шмагає та в кишені хова під шуми.
Гне березою долу надію, наче вовк, завиває й гарчить,
Та уперто я по́при стихію стану ближче на крихітну мить.
До мілкої путі-переправи на бистрі́ні розлуки-ріки,
Броду, м'яті й вологі де трави, й верболозу зігнуті гілки.
І кричу:"Не діждуться те люди, щоб забула тебе я колись!
Неосудні ми – доки ще любим - що нам ро́ки, що блідо тяглись?...
Час висить в павутині, та знаю: двері скрипнуть і з'явишся ти.
Півжиття вже тебе я чекаю, бо не вірю у смертні світи!
Оригінал
Не опишешь и не расскажешь – только вышептать, намолчать.
Ожидания цвет оранжевый, словно крошево кирпича.
Вкус его – ни вина, ни сока, горько-кислый, коль долго пить.
Режут мысли сухой осокой: "Чёт ли, нечет – всегда тупик."
Сердце разуму не послушно. А безумству нельзя мешать.
Расцарапываю я душу острым грифелем карандаша.
Неумелы выходят строки, а из глаз все дождит, дождит...
Исклевали б уже сороки слёзы-бусины на груди!
Замороженный лиходеем мир промёрз до основы – весь.
Мы в разлуке с тобой седеем, ожидая о встрече весть.
В эту встречу, как в бога верю, так, как верит в тепло трава,
что сыпучей позёмкой первой припорошена в Покрова.
Я бросаю на ветер письма. Написала уже тома...
Ветер плетью нещадно высек, спрятав письма мои в карман,
гнёт надежду берёзой долу, завывая, скуля в ушах.
Но с упёртостью бестолковой приближаюсь еще на шаг
к переправе за перекатом у быстрины разлук-реки,
вброд по травам, к земле примятым, меж поникших кустов ракит,
и ору: "Не дождутся люди, чтоб устала тебя я ждать!"
Неподсудны – пока мы любим. Что годов нам безликих рать?
Паутиною время виснет. Знаю, скрипнет победно дверь...
Я тебя прождала полжизни, потому, что не верю в смерть.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883917
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.07.2020
автор: Юрій Шибинський