Скажи, ти хочеш, аби я мовчав,
Аби не снив, не плакав, не просив?
Не плачу, то щось вітер нашептав,
І сльози – не найкращий наратив.
Мовчатиму… А що із моїх слів,
А що з прохань? Хльостке чергове – «ні»,
Впізнаване між тисяч голосів,
Монеткою влягається на дні.
Мовчатиму… Адже колись мовчав,
Мовчатиму, згадаю статус, вік,
Хто ж я такий, аби тебе повчав?
Не друг… Не брат… Не сват… Не чоловік…
Ти знаєш, люба, я тобі брехав,
Бо я – не геній і не напівбог,
Я – вічних суперечностей анклав,
Який хотів з тобою бути, вдвох.
Я – щось дрібне, якийсь тканини шмат,
Який в святковий не ляга костюм,
Не чоловік, не друг, не сват, не брат,
Я – не успішний і не товстосум,
Я – з тих «ніхто», яких не звуть ніяк,
Яких було та, певне, що й буде,
Й достойніші не чули слова «так»,
Лише чіткі «ніколи» і «ніде».
Ми, може, ще й почуємось колись,
Ти скажеш: «Глянь-но, любий, - то наш сад,
А то – альтанка, грає падолист…»
Я переб’ю: «… Зручніше – листопад.
Так, ваше, ваше, а мені – чиєсь,
Моє – таке… скарлючене й худе
І ледве дише. То Христос воскрес,
А я – помер… В «ніколи» і «ніде».
Ми, може, ще й обІймемось якось,
Але… впереджені, але уже не ті,
Ще, може б, нам побути довелось,
Побути вдвох, але… - на самоті.
Ще, може, буде пристрасно і вглиб,
Ще, може, буде швидше й долілиць,
Та то вже, мила, зовсім інший штиб,
Без блиску тільки наших зоряниць.
Залишу, може, часточку себе
В твоїм нутрі. Який убогий дар
Та крапля сім’я… По душі шкребе?
Не до вподоби? Кинеш на вівтар.
А далі що? Тобі – альтанка й сад,
Нарциси, вишня, персиковий цвіт.
А я? А в мене, люба, листопад,
То ваш, не мій отой квітчастий світ.
Скажи, ти хочеш, аби я мовчав?
Щоб видер серце, відірвав язик?
Не бійся… То щось вітер нашептав,
А я пропав… Я розчинився… Зник…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883774
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.07.2020
автор: Котигорошко