Як лютий гуркіт вже почне стихати,
Грози́, яка зненацька спалахне,
В опалених геть мигавками латах
До тями воїн при́йде і зітхне.
Ось полем вітровій несеться сильний,
А в небі тільки дра́нтя із хмарин.
В диму здіймається скрізь попіл дивний,
З луною сотні голосів-жарин!
Як тяжко знов побитому піднятись!
А гірше – знати – поміч не іде!
Кричати вже несила й чи старатись,
Волання допомоги хижа ніч ковтне!
Обов'язок же змусить жити далі –
Хто сам себе спромігся зберегти
І хто збере зусилля непропалі,
На меч зіпреться і вперед готовий йти...
Навколішках ми присягнемо з вами
І поцілуємо стяг-оберіг!
А лицар зі спече́ними ногами
Лиш на одне коліно стати зміг!
Накрила мла у прах зітліле поле...
Не видно тіл: ні мертвих, ні живих...
Один лиш – сам на сам із тужним болем –
Оплакувати друзів бойових!
А сльози злоби й буревій нестримний
На зброї багряну́ розмажуть кров!
Бо з вояків лиш попіл стався димний,
Що вгору дивно піднімався знов...
Невидимі потоки возносили,
Над білі хмари болісно летів.
І сотні відголосків линули й гнітили,
Чомусь знайомих, рідних голосів...
А скільки їх лишилось жар зазналих?
А скільки буде лицарів живих?
Щоб перед ранком в оборону стали –
Гроза щоб не посміла йти на них!
Зберуться мужніх батальйони –
Хто вижив в горі небеспечних гроз!
І рівний шик обпечених загонів
Ворожих не злякається погроз!
Ми всі війною мічені віднині!
Ми на колінах – тільки присягнем!
Мир, спокій для коханої Вкраїни
Захистимо і славою, й мечем!
Оригінал
Когда умолкнут злобные раскаты
Грозы, что так застала нас врасплох,
И в обожженных молниями латах
Очнётся воин, сделав горький вздох,
Вот полем пронесётся сильный ветер,
А в небе только рвань из облаков,
И дым, и вверх летящий, странный, пепел,
Что отзывался сотней голосов!
Как тяжело избитому подняться!
А хуже - знать, что некому помочь!
Кричать нет мочи... Стоит ли стараться -
Призыв о помощи проглотит злая ночь!
Но долг - заставить жить, и, отдышавшись
(Кто из живых остаться ещё мог?),
И, с силами последними собравшись,
На меч свой опираясь, встать готов...
Мы на коленях только для присяги
Ставали, чтобы флаг поцеловать!
Но рыцарь с обожженными ногами
Лишь только на колено мог привстать!
Покрыла мгла сожженное в прах поле:
Не видно тел, ни мертвых, ни живых...
Один, лицом к лицу, с той болью, с горем
Оплакивать всех братьев боевых!
А слезы злобы, липкий дым и ветер
Размажут кровь, что капает с доспех!
Ведь от солдат остался только пепел,
Что как-то странно поднимался вверх...
Невидимые добрые потоки
Их уносили выше облаков
И отзывались сотней отголосков
Знакомых почему-то голосов...
А сколько их осталось, обожженных?
А сколько будет рыцарей живых,
Что станут пред рассветом обозлённым,
Чтобы гроза не смела приходить!
И соберутся смелых батальоны
Из тех, кто выжил после страшных гроз!
Но ровный ряд отважных обожженных
Не побоится вражеских угроз!
Мы все войной помечены отныне!
Мы на коленях снова присягнём!
Мир и покой любимой Украины
Мы защитим и славой, и мечем!
21.07.18 Олег Фёдоров
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883512
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.07.2020
автор: Юрій Шибинський