Не йди туди, сестро, ці люди ніколи не стануть добрішими.
Луску поздирають, а діри прозорим папером завішають,
напишуть «ось тут було серце», «тут родимка на ключиці».
Токсин німоти у клітини крізь товщу води сочиться:
«Мовчи, рибко, цить!»
Твої стопи в лезах,
кожен крок – аскеза,
а кохання – мить.
Угода вже скоро розчиниться в піні морського бога. Стій!
Не йди! Я вже бачу, як ти затуляєш очі загравами,
як сонце збирає на тілі останні монетки вологості.
У цьому сплетінні шляхів ти обрала єдино неправильний.
Мій крик поглинає вода, що дрімає в стрічках ламінарії.
Байдужість роїться в тобі, і це жалить занадто боляче.
До обрію сієш сліди, щоб торкнутися мрії примарної.
Прощай, моя рідна. Туман вже ховає обличчя сонячне.
Це сон чи не сон?
«Мовчи, рибко, штиль!»
Твоя мова – хвилі,
кожна грань – це море.
а кохання – шторм.
© Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883019
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.07.2020
автор: Олена Галунець