Напевно на старість людина
Таки, як дитина стає,
Вона хоче ласки від сина
Й всі болі до серця кладе.
Душа в неї дуже ранима
І очі частенько в сльозах,
За внуків, за дочок, за сина,
Не раз в молитвах по ночах.
Можливо тому, що і нині
Вона ще в тривогах живе,
Тягар, що прожитий, на спині,
Як кару, ще й досі несе.
Бо ми пережили і холод
І голод й жахливу війну
І дзвони, що били на сполох,
Коли забирали сім’ю.
І везли у різні куточки,
Де ноги сам чорт поламав,
А наших любимих синочків
У тюрми й в могили погнав.
Ох, досить тих споминів тертих
І досить тих сліз, що лились,
Молімось, молімось за мертвих
Й шануймо, шануймо живих.
Бо маємо зараз державу,
Щасливо і вільно живем,
Гордімось, гордімось на славу,
Що з внуками землею ідем.
В домівках сплять з Богом і діти,
Старі теревені ведуть,
На клумбах, повірте, і квіти
Зовсім по другому цвітуть.
Є час в нас на все подивитись,
Бо ми вже, як діти малі
І щиро і щиро молитись,
За наші теперішні дні.
Похвалу складаємо Богу,
Бо він нам наснагу дає
Й веде нас на вірну дорогу
І в день і в ночі береже.
Тож будьмо удячні за долю
Й навчаймо добра молодих,
Бо досить вже горя і болю
І досить очей нам сумних.
Тепер нам усім ветеранам
Потрібно радіти життю
І волі не дати тиранам,
А волю любити свою.
Дивіться, як сонечко гріє –
Весна розпахнула крило,
Як кожна людина радіє,
Що щастя в Вкраїну прийшло.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882821
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.07.2020
автор: Дашавський поет