Йшла по стежині, вітер розвіював коси…. У ногах холод, в травах морозні роси… Лиш кілька кроків, до річки спустилась… Тут, зовсім близько, вербичка похилилась… З сумом в очах задивлялася у воду… А чи погана? Тож маю гарну вроду! Чом не помітить, в зіницях блиск кохання, увесь би вік для нього зірка рання. Світила б я і пестила щоночі… Якби ж тільки заглянув в ясні очі. Та все чомусь обходиш стороною, а я ж в душі борюся із журбою…
Спокійна річка наче відчула ті страждання, ледь зарябила, плеском води передала вітання… Переливалась сріблом з відтінком зеленавим. Легенький шепіт, голосом проникливим, тужливим,
-» Не переймайся він того не вартий! І не ховай, мила, себе за грати. Не там ти нині долю шукаєш, хоч боляче, знаю кохаєш. Послухай, люба…. Пройдися нині до старого дуба. Не край серце й душу, за те, що побачиш, її очистиш, як тихенько поплачеш… «
Вона ж відразу, неначе проснулась… Плескіт води, біла лілія посміхнулась. Над нею бджілка тихенько дзижчала, на якусь мить здалося, печаль відлітала. Вітер підносив звуки здаля, мов обривались струни в скрипаля. Та тож старезний дуб так заскрипів, музично підзивав, мов підійти велів.
А під ногами білі ромашки, ледь - ледь схилились, чому ж такі, чи з нею зажурились? Чи вони знають, те , чого вона не знає? Хода швидка, від відчаю страждає. Із трепетом в душі, зривала пелюсточки. Та хай там що, тож ще сплету віночки, куди ця річка понесе там і кохання, вона права, треба часу , мо» притихнуть страждання?
Могутній, крислатий дуб, гілля до низу, а біля нього гора гілок і хмизу. І звідти сміх вразливий, голосний… Та, що ж це, Боже?! Перед очима спалах, вогняний. Це блискавиця відвела її погляд, зайнялась полум`ям шовковиця поряд. Миттєво страх, змусив відступити, в руках ромашки - прийшлося розтрусити. Позаду чула гучні, веселі голоси і знову сміх. І озирнулась, о ненько рідна, ти ж навчала, що це гріх! Він із другою спостерігав за вогнем, що спалював шовковицю ущент. Яка жорстокість! Чи серця він не має? Адже шкода, деревце палає! Гірка сльозина уст дісталась, холодила… Невже не бачила, кого кохала і любила?! Вже й вітер вщух, спопелив жар травицю навкруги. Вона зашпортувалась та все ж бігла, дихала на повні груди.
Всміхалось сонце, пестив обличчя вітерець, як вибігла до поля. І сум, геть відлітав, згорів, розсіявсь, так вирішила доля! Пройти той шлях їй було важко, так боліло. Та повернути все назад -сердечко не хотіло. І відчуття сховатися від всіх. В душі стримувала різкий, болючий сміх… А чи дикий крик, зрадженої вовчиці? Тікала до своєї вербички, сховати смуток у водиці…
Сп`янілий погляд, від всіх переживань, питає свою річка сприйняла, забрала в себе, в стрімкий потік понесла. І різко закрутила у вирі й сховала все, лише поверху хвилі…. Підносили темні краплини й навік сховали у глибини.
Знесилена упала на стежині… Ой, ненько - ненько, як боляче нині… Здалося лиш на мить закрила очі. Та вже почула спів соловейка - серед ночі. По небу зоряно, а місяця не видно… Згадалось все, на душі огидно. В клубок скрутилась, куди йти така темінь, образа душить, неначе важкий кремінь. Й сльозам нестерпно дала волю. Ой,що ж ти робиш? Питає свою долю…
Тепле проміння торкалося обличчя, нині проснулась, в душі протиріччя. А чи я вірно поступила? І нащо його відпустила? Мо» треба було поборотись за кохання? Впала сльоза, важко та розвіялось таке бажання. І вгамувавши бурхливі почуття, йшла по стежині, в надії знайти щастя…
Грайливий вітер копошится у волоссі. А під ногами трави у покосі. По них росинки ясні, жовтоокі. Й нескошені червоні маки не високі. Їх не скосили, радістю очі засвітились. Така їм доля, лише похилились. Чи я не сильна зраду пережити? Ні - ні, буду з криниці святу воду пити. Й зглянеться доля, хай Бог благословить! Стріну коханого, буду щасливо жить.
Червень 2019р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881885
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.07.2020
автор: Ніна Незламна