[i]Валентина:[/i] Розгнівався великий шах Адаб-Бада,
Гукнув на свої яничари:
Життя є сон, а всі ми тут – примари.
Вагоме слово тут, а правда – як вода!
Тепер по тисячах даремних поколінь
Повідомляю всім, хто мене чує:
Я – той, хто є! Й нехай же моя тінь
Шляхів мені до втечі не готує:
Моє минуле – то є моя тінь, –
Освітлення не потребує!
І коли хто навмисне й випадково
Забуде своє істинне ім'я,
Я нагадаю вам, що перше було слово,
І це було священне слово Я.
Тому-то ви, ті, хто в камінні,
В річках, деревах і в тіні,
Й на сонці там – всі як один повинні
Коритися й подобатись мені.
[i]ПР:[/i] Виходить, він тебе не зміг переконати.
[i]Валентина:[/i] Переконати? Віриш ти, чи ні –
Ми просто говорили. Як-не-як я – мати,
Та й що робити дітям на війні?
[i]ПР:[/i] А що ж він ще казав?
Валентина: Що див доба гряде
Навпомацки в своїм сліпучім сяйві,
А ми – й за нинішньої зайди завжди зайві,
Все, що ми робимо, напевно, пропаде.
ПР: Хто, українці? Он він який, чисто пророк!
[i]Валентина:[/i] Вони вітчизну бачили у світлі
Інакшому: завзяті вояки й
Співці, і ґудзики на китлі
Так і блищать, а очі – як у вовка,
Коли змовкає скоростріла скоромовка,
Тому я повторюю: втрат ніхто не лічи:
Лічи набої,
Бо легше померти від кулі дурної,
Ніж від ґудзика мідного! Як?
Невже й ви самі, пане Вітре,
Нас оспіваєте? Кожен тут – вовк і вояк,
Невже нам шмарклі свої витре
Той, кому збоку видніше?
[i]ПР:[/i] А й справді, збоку ріжеться гостріше
Вся правда-матка. Хитрощі облиш,
О Україно! Щоб сказати збоку,
Скажу: чи бачиш ту мету високу,
Що знов, задерши голову, під нею ти стоїш?
[i]Валентина:[/i] Хто, я?
[i]ПР:[/i] Ні, цього разу – мати Україна.
Про неї зараз байку розповім,
Одного за одним наказом своїм
Вона посилає на бій свого сина.
А той – що він робить? Завжди те саме.
Завзято воює з усіма ворогами,
Багато й друзів також вбити довелось
Заради матері Батьківщини. – Аж ось
Як кажуть, піраміду поколінь
Завершив, і самотності жахнувся.
І заволав: Моя туго! До рідного серця долинь,
Бо страшно мені! Але ні: знов самотності голос почувся:
"Ти тільки будь відважний дуже й сильний
Підведи свої очі, і побачиш Мене"
"Вітер шалено рвучкий, холод раптово могильний,
А ну хтось підкрадеться та штовхне!"
"Негоден той народи пасти,
Хто відцурався самоти,
Багато бачило мене – побач тепер і ти,
Тільки не бійся впасти"
Ні, я впаду. Не зможу! Чи для того
Сюди аж дерся? Дерся аж сюди!
Знов чути голос: "Підведи
Очі свої, бо не бачив ти Бога Близького!"
"Боюсь". "А хто казав, рости нам треба?"
"Я, Господе". "То чом же не ростеш?
Не знаєш, як позріти неба,
Не знаєш сам – і іншим не даєш!"
"Гаразд, тоді навчи" "Роби, як Я"
"А як?" "Ось так! Та як же ти побачиш,
Коли не дивишся!"
"Благаю, зніміть мене звідси!"
[i]Валентина:[/i] А все ж таки Мавгли я не віддам
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881486
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.07.2020
автор: Bohuta_Julian