Безмежжя ночі ліхтарі

Так  крок  за  кроком  світ  незгодних,
Сміливих,  вправних  диваків,
Ставав  для  когось  неприродним,
Для  когось  став  бридким,  здурів  …
Хтось  потішається  над  Стусом,
Лисиця  виповзла  з  нори,
Над  хатами  мов  над  улусом
Раби  змінили  прапори.
Принесли  страх  і  в  землю  щедро,
Зернини  кинули  його,
Зробили  з  того  страху  перли,
В  людей  не  очі  вже,  а  скло  …
Люди  неначе  подуріли,
Ховаються,  про  щось  кричать,
Вже  крила  скубані,  безсилі,
Налякані  вже  не  летять  …
Вже  правлять  світом  недолугі,
Плються  на  людське  знання,
Усі  скеровані  потуги
Ув’язнити  людське  буття  …
Палали  книги  в  надвечір’ї,
Давно  заборонили  спів,
Не  садять  квіти  у  подвір’ях,
Бояться  темряви  лісів  …
Щодень  буденні  злобні  чвари,
Не  знають,  де  чужі,  свої,
Блукають  уночі  почвари,
Йдуть  гладіаторські  бої  …
Бездушність  світу  аплодує,
Лиш  виживання  як  вінець,
Бог  відвернувся  і  не  чує,
Чекає  на  всього  кінець  …
Один  лиш  на  арені  бився,
Поранених  не  добивав,
На  ворогів  своїх  не  злився,
Немов  граніт  якийсь  встояв  …
Усі  чекали  хоча  б  слово,
Та  не  було  у  нього  слів,
А  може  втратив  свою  мову,
І  залишився  тільки  гнів  …
Минали  битви,  він  ж  мов  скеля,
Що  стала  раптом  для  усіх,
Вже  за  плечима  не  пустеля,
Не  добиває  він  живих  …
В  якийсь  момент  відчув,  що  досить,
І  крикнув  в  пащу  глядачів,
Що  Бог  у  вас  прощення  просить,
Що  він  таких  як  ви  створив  …
Іскрилось  від  обійм  залізних,
Стікала  кров  в  німий  пісок,
Втішало  хлопчаків  манірних.
Для  них  не  новизна,  не  шок  …
Так  десь  на  Сході  хлопці  гинуть,
Байдужі  очі  клубних  справ,
Вони  сім’ю  навік  покинуть
І  тих,  хто  їх  «не  посилав»  …

Бійців  вбивали  на  арені,
Під  шоу  це  хтось  спочивав,
Війна  –  не  виступи  на  сцені,
Хто  не  встояв,  то  вже  пропав  …  

Так  може  все  оце  даремно?!
З  душі  не  вичавиш  хохла?!
Там  взагалі  сутінки,  темно?
І  іншомовні  всі  слова  …

А  натовп  мов  єдине  тіло,
Йому  вкололи  вранці  страх,
Хоч  вже  нічого  не  боліло,
Той  страх  закляк  в  німих  очах  …  

На  щастя  не  одну  арену
Поставили  на  розсуд  їм,
Лікарня,  школа,  біг  буденний,
Де  наш  і  свій  вже  став  чужим  …

Коли  ти  мов  не  помічаєш,
Що  в  правду  вкинуто  картеч,
Ти  на  арені,  ти  встромляєш
Комусь  у  серце  власний  меч  …

Потрібно  знову  їм  героя,
Бо  галасують  дотепер,
Сховалась  в  нетрях  власна  воля,
Не  хочуть  вічності  джерел.

Теплом  від  серця  і  до  серця.
А  так  -  лиш  холод  у  руці.
І  поки  що  прозорі  скельця  -
Безмежжя  ночі  ліхтарі  …  

Їх  час  від  часу  хтось  запалить.
Горять,  то  хай  собі  горять.
"Ми  горді  з  того,  що  ми  були.
Ми  будемо.  Вогні  не  сплять".  

[i]
Фото  з  фільму  "Гладіатор"[/i]
[i]Сюжет  фільму  інший,  але  суть  та  ж  сама.[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881485
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.07.2020
автор: Дружня рука