Довік мені Чорнобиль не забути,
У світ ішов синок мій неживий.
І я… запив… з реактора цикути,
Підлив в отруту біс лихий.
Відходять дні мов сивії тумани,
І вишні знову, вкотре відцвіли.
Понесли вдаль пелюстки із димами,
Туди де так гіркочуть полини.
Де сум і радість разом обнялися,
Порину в день, я спогадами й в ніч.
Де біль і радість сполохом злилися,
Сплелись в єдино в сонмі протиріч.
Кульбабку бачу… як її минути,
У вічка джмелик ніжно цілував.
Важкий той день та як його забути,
Адже мені й онучка здарував.
Життя без них не можу уявити,
Тут на Землі лишаю свій геном.
Внучки мої, що ті волошки в житі,
То колос мій, наповнений зерном.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880716
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.06.2020
автор: Волиняка