Вітаю, друзі! Сподіваюся, ви вже відчули радість від послаблення карантину та встигли насолодитися прохолодним вітерцем у метрополітені. Або отримали наснагу від тривалої подорожі вулицями Києва на міському тролейбусі. Звісно, жартую, адже судячи з щоденних колапсів на дорогах, більшість з нас – принаймні велика кількість – вже осідлала залізного коня і не страждала від відсутності мобільності. Тоді від чого ми потерпали найбільше? Сьогодні поговоримо про карантин та його уроки. Зокрема, про великий Божий дар людського спілкування. Та про те, чому нам його так бракувало цією весною.
Напевно, усі ми пам’ятаємо щемливу історію Робінзона Крузо – людини, яка була закинута волею долі на безлюдний острів. Врятувавшись від загибелі та отримавши усе, необхідне для прожитку, Робінзон, менше з тим, не відчував від того особливої радості, допоки не отримав найбільший подарунок від Бога – іншу людину. Бо нарешті здобув можливість живого спілкування. До речі, в його житті є дуже важливий урок: потерпаючи від різних випробувань та перебуваючи від цього на межі депресії, Робінзон ретельно записував усі негаразди. А поруч фіксував позитивні моменти та ті небезпеки, які вдалося оминути. І зрештою та половина паперу, на якій фіксувалося все добре, перемогла, а нещасний депресивний бранець долі перетворився на щасливчика, який дякував Богові за порятунок і щоденну допомогу. Можливо, і нам варто зрозуміти: у життя та здоров’я є своя ціна. Одна моя знайома, досить заможна бізнесвумен, навесні прилетіла з відпочинку в Європі у самісінький розпал карантину. Не вважаючи за потрібне, ухилилася від самоізоляції – і зразу з аеропорту – до батьків, привітати… А вже за кілька тижнів поховала батька. Бо її відносно молодих сил на вірус вистачило, а в старенького – вже ні… І таких сумних історій – не перерахувати… Отже, в тісних рамках карантину були й свої позитивні сторони – окрім врятованого здоров’я та навіть життя – і не лише нас самих, а й наших ближніх – ми отримали додаткові можливості: ретельніше читати, глибше розмірковувати, а найголовніше – більше цінувати дрібні на перший погляд можливості, які звикли отримувати за нормального життя. Єдине, чого все одно дуже бракувало – попри все побачити родичів, друзів, знайомих, поділитися враженнями та емоціями. І виникає питання: а навіщо людину наділено даром спілкування? Яке, за висловом Антуана де Сент-Екзюпері, є справжньою розкішшю? Невже лише для того, щоби досхочу наговоритися?
Якось кілька відлюдників у Єгипетській пустелі вирішили поспілкуватися між собою. Домовившись про дату, старці зійшлися в обумовленому місці. Розташувавшись навколо вогнища, вони просиділи цілу ніч. При цьому жоден не вимовив ані слова. Потім, подякувавши та вклонившись один одному, подвижники, втішені таким безмовним спілкуванням, розійшлися по своїх келіях…
Ви спитаєте: та хіба варто було зустрічатися? Проте старці знали напевно: так, варто. Адже за ці кілька годин вони поділилися своїми почуттями: повагою та любов’ю. А ще з новою силою відчули свою єдність – єдність навколо віри, навколо Бога та Його Закону, єдність навколо Його благодатних дарів. Саме таку Єдність ми відчуваємо поруч із Євхаристичною Чашею, Яка гуртує нас у справжню духовну родину. Іноді виникає запитання: навіщо Бог створив Адаму ще й Єву? Невже їм було вдвох некомфортно? Це питання трохи нагадує інше – про те, чому Бог – Єдиний у Трійці? Відповідь доволі проста: там, де один – це самозакоханість. Там, де два – там кожна любов егоїстична, замкнена лише на одного. І лише там, де троє – виникає перспектива досконалості та звільнення від егоїзму. Це не спростовує Євангельських слів «Там де двоє в Ім’я Моє», адже Господь далі додає – «Там я посеред них». Отже, дар спілкування – це, по-перше, дорогоцінний дарунок Бога для спілкування людини з Творцем. А по-друге – спілкування дане нам для того, щоби проявляти в житті одне з найголовніших почуттів – почуття любові. Отримуючи її благодатну силу від Бога, та скеровуючи на нашого ближнього. Тож насолоджуймося даром спілкування. Та передусім не для того, щоби експлуатувати або використовувати інших, а щоби дарувати те світло, яке отримали Згори. А для цього міцніше стискаймо в долонях руку Воскреслого Христа, частіше дякуючи Спасителю за усі Його незбагненні милості й щедроти! І нехай Його благословення невідступно перебуватиме на усіх вас!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879414
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.06.2020
автор: Протодиякон Микола Лисенко