Ми завжди,не задовільнені життям,
завжди коли не так,щось-винуватий інший там.
Сміття у річки,чи на обочині лежить,
себе ніхто у цьому не винить.
У нас є відчуття,що має хтось прибрати,
а ще,що мають нам,усі допомагати.
Але дитя,коли питає-жуйку де кидати,
кидай на дорогу-відповідає мати.
А з цього,починається,думка ось така,
дитя навчила так робити,його сімя.
Кому як не сімї,повинні довіряти всі,
і це наче хвороба і нею хворіють,дорослі і малі.
Хоча бажаємо,щоб краще всі жили,
але забули,що в жертву ми,нічого не принесли.
Ця жертва-час,совість і людські дії,
а не слова й казкові,наші мрії.
І розуміти-тільки я,повинен,щосьзмінити,
щоб краще жив я,та мої маленькі діти.
Потрібно поміняти думку і себе самого,
і поміняти - я сам,повинен все зробити і не чекаю когось.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878667
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.06.2020
автор: Бабич