Весно, прощай... Ми так і не зустрілись -
Ти відцвіла, а я у боротьбі
грудьми ловила гострі чорні стріли,
призначені, розмаєній, тобі.
Мені шкода, що яблуні і вишні
так непомітно обтрусили цвіт.
У сірій тиші, обгорілій тиші
ламає стріли болю всенький світ...
Весно, прощай, моя прекрасна панно!
Душа сльозу ховає в рукаві.
Ми не зустрілись, люба, окаянно, -
підступні тіні всюди, "се ля ві".
Та я Тебе ніколи не забуду,
той віхоть неба чистого вгорі,
коли лежала, заціпивши зуби,
і підіймала чорні тягарі.
Я не забуду вишню біло вбрану,
котра щодня тулилась до вікна,
і яблуньку сусідову прегарну,
й бузку галузку, що уже нема.
Весно, прощай, моя любове щира!
Моя поро з усіх у році най!
Іди в минуле з невідбулим миром
й молись десь там, й мене не забувай.
Бо ми цейріч отак і не зустрілись,
хіба хапцем, на кінчиках надій,
де танцювали танго чорні стріли
і диктували ритм колючий свій...
30.05.20 р.
Фото власне
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878083
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.05.2020
автор: Леся Геник