Хоч я в школі була чемною і слухняною, але в першому класі стався інцидент, який до цього часу мене дивує. Ну як я могла? Річ в тім, що під час перерви, так сталося, що я випадково, чи навмисне вибила зуба Ромі Бочку. Чи його зуб хитався і сам в той час випав, чи мій удар справді був залізним, але зуб був у Роми в долоні, по щоках текли сльози, а я не уявляла, що мені робити: чи жаліти його, чи оправдовуватись, чи просити пробачення?
Було соромно і ніяково, але водночас, не щодня ж вдається відчути себе супер-героїнею, що однокласникам зуби вибиває.
Вдома я розказала про свій вчинок, почула кардинально різні точки зору. Мама і бабуся мене лаяли, тато і дідусь підтримували, коли приїхали гості з Остапівки я зразу ж почала розповідати Юрі (такому ж як і ми першокласнику), що сьогодні трапилося в школі. Але я так захопилася емоційно доносити інформацію, що з усієї сили мій кулаку полетів в обличчя Юри, а ще за мить він виплюнув зуб і потекла кров…
Це був жах! Лаяли мене всі, Юра ревів, як бугай на всю хату. А я у двічі дужче, що покалічила брата, що всі кому не лінь, вичитували моралі про мої вчинки, що такий фатальний день у мене видався. І я зробила висновок: що хлопців бити не варто, а то проблем не оберусь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877943
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.05.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч