В нашому класі склалася гарна традиція двічі на рік ходити в ліс. У вересні-жовтні, коли ще тепло, але надзвичайно гарно в позолоченому лісі і у квітні-травні, коли все зеленіє свіжістю, цвіте і пахне.
До такої події ми готувалися заздалегідь. Спочатку вмовляли вчительку і вибирали погожу пору, потім виконували всі правила, що встановлювала керівничка. Напередодні, ні в якому разі не можна було вскочити в якусь халепу, зробити шкоду, чи не вивчити урок. Коли всі правила були дотримані ми збиралися в похід. Каші ми не варили ніколи в таких мандрівках, а от жарити на спичках сало на природі було, як закон. Не знаю, хто його жарене їв, але брали всі. Хоча, їх можна було впізнати по обюшених жирною сажею пиках. Я теж пробиралася до багаття, але жарила чорний хліб.
В мене був рюкзак спеціально для походів і я його напихала так, що ледве несла. З дому брала рожево-біле покривальце (щоб не сидіти на холодній землі), білу літрову флягу води, хліб, сало, варені яйця, ковбасу, сіль у сірниковій коробочці, яблука, печиво… Того дня в школу всі йшли, нав’ючені як верблюди, з портфелем і сумкою, або рюкзаком спеціально для лісу. Вдягалися у зручний спортивний одяг, бо знали що після трьох-чотирьох уроків будемо вирушати.
Ми щоразу змінювали маршрути, то пішки ходили, то на велосипедах їздили. Були в березняку біля Щербахи, ходили в Тір ( територія біля дітдомівського ставка), ходили в Кумовицю (ліс на початку села), дісталися болгарського лісу, і галявини біля Катрівщини. Одного разу на велосипедах ми їздили у Світличне. Спочатку походили біля школи, потім поїхали до моїх бабусі й дідуся. Там напилися холодної колодязної води, скуштували бабусиного коржа з чудо-пічки і поїхали в яр до Казенного ставка. Там милувалися природою, їли, відпочивали, а потім рушили додому.
Дуже приємно було на природі грати в ігри. Нашою коронною грою були «Цепи-Цепи розкуйте нас». Бігали, стрибали, веселились… Коли брали м’яча із собою - то грали у «Вибивного». Час проведений на природі минав непомітно, ми не хотіли йти додому, бажали далі продовжувати свято, але ж з десятого разу вчительці вдавалося нас умовити, щоб збирали речі і вирушали додому.
Дорога назад була, наче на каторгу, адже ми втомлені активним дозвіллям вже сто разів пожаліли, що зайшли так далеко і заздрили тим, хто живе близько коло школи. Хто жив далі- приходили майже по темному, розповідали домашнім про пригоди на природі і поступово засинали.
Розбір польотів був уже наступного дня, бо майже всі прийшли в школу без виконаних завдань, ще пригадувала вчителька всі наші грішки в лісі. І щоразу обіцяла, що це останній раз і більш нікуди нас, таких диких і нечемних ніхто не поведе.
Минав час, натомість забувалися всі нюанси й обіцянки і вже наступного сезону ми знову збиралися на природу за село.
[i](*- на фото знак, дорога в село, а з правого боку видніється лісок, куди ми ходили на природу)[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877594
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.05.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч