Стояла Баба, на Могилі, когось виглядала.
Закам’яніла.. та, здавалося, сонечку всміхалася
А як вмивалася, під грозою, чистою водою,
Наче…-ридала Баба, Кам’яна, живою душою.
- Ой плач, серце моє, ридай вольна душе..
Та…
Дивися на долину!
А чи не бачиш, а чи не чуєш:
Вертають, Сини в Україну?
Ой, чи вертають, додому,
Бо вже плаче стара ненька
Що дітей, молоденьких,
Ховає раненько!
Що панує всюди бидло та
Брехливі ради..
Ой не бачиш?
Ой не чуєш?
-Бачу, - мовить …
Кам’яна Мати…
Ой, не птаха била крилами, -
то
Могила хиталася…
То не камінь ридав грозами -
Мати побивалася…
А як стихла та й гроза, -
Веселка заграла.
Заясніла Баба кам’яна, -
Соколів вітала!
Сідай соколе на могилу,
Та й на Камінь-Роду.
Вертай Мати, синам - крила,
Воленьку - народу!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877448
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.05.2020
автор: АНФІСА БУКРЕЄВА(СІРКО)