Той день був теплим і сонячний, коли мене вперше повели на урочисту лінійку до червоної школи. Червоною її називають з 1913 року, відколи та збудована, хоч за моєї пам’яті вона була побілена а червоним лише відтінялися вікна. Я в новому вбранні, з бантом, з величезним букетом і таким же портфелем радісно ступала назустріч новому шкільному життю.
Поки всі збиралися, я розгледіла всіх товаришів із садочка і якихось чужих дітей. З нами в садочок не ходив Любчик, та я його знала, бо його мама (тьотя Надя з бібліотеки) часто брала сина до себе не роботу. З новеньких були ще Валя і Юра, як я пізніше дізналася, що в садочок вони не ходили, бо в них є дідусь і бабуся, що гляділи і виховували вдома. Та в мене теж були дідусі і бабусі, але вони в час мого дитинства ще працювали, а бабуся Катя була вже дуже старенькою, щоб її мучити цілими днями.
До нас підійшла перша вчителька вистроїла нас по двоє за руки і повела на плац, де вже почалося дійство. На такій сцені я ще не виступала, але було цікаво, що луна від мікрофона, розлітається на все село. Коли ми стали перед всією публікою, нарешті я роздивилася, як нас багато. Вісімнадцять дрібних першокласників стояли рядочком, мов солдати і голосно розказували по чотири рядочки віршів, у мене був вірш довший, бо я ж уже мала досвід виступів, та і запам’ятовувала все з першого разу.
Коли ми все розповіли, далі почали говорити вчителі і дорослі учні. Ніна і Лариса, що ходили в найстарший клас розказували про «Галочку біленьку і Галочку чорненьку», щось тоді всі разом співали, а я почала роздивляться. Бачила тих тьоть що в клубі співають, вони виявляється вчительки, старших дітей з кутка, які сьогодні мені показалися святково вбраними старшими учнями.
Після свята випускники нас повели за руки на перший урок. Мене вела учениця Оля, вона кульгала, бо в неї боліла ніжка. Йшли ми через все село в маленьку школу, її всі називають Стара школа. Там вміщалося лиш два класи, а по середині невеликий коридор. Навпроти школи, через дорогу був великий стадіон, який всіх манитиме до себе на кожній перерві.
Коли ми вже були в школі – сталася неприємність. Виявляється напередодні з нашого класу, де все було прикрашено і підготовано до свята, через вікно викрали програвач. Нас помістили в інший клас, разом з четвертокласниками, батьками та вчителями. Сиділи ми наче в рукавичці, поки навколо школи ходила міліція.
Перший урок був присвячений Україні – «Без верби й калини – нема України». Це тепер я розумію що саме ми – ті учні, що першого вересня 1991 року пішли в школу і навчалися вже за Незалежної України. Тоді ж ми все слухали краєм вуха, роздивлялися один одного, крутили головами по класу, потім почали вихвалятися тим що було в портфелях.
Коли урок завершився, наша вчителька сказала що завтра брати і коли приходити до школи. Потім з батьками всі першокласники розійшлися додому, щоб вже наступного дня знову повертатися за знаннями.
[i]
(* - на фото Стара школи в якій я навчалася з першого по четвертий клас)[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877016
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.05.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч