Усмішку даруючи нарядну,
мов дітвак мрійливий, без причини,
вловлюю раптовий свист снаряду:
Бах! Бебех! Життя – перед очима!
Борщ – меткий. Він бив не пальцем в небо.
Нас ділив лиш крок: мене і фатум.
Банка розпливлася вкрай кумедно
в усмішці фатальній по асфальту.
Чом не капусняк чи рибну юшку,
суп харчо, куліш або аджику?
Мов небесна кара на злодюжку –
борщ із підвіконня гуртожитку.
Драла дав з небес, мов пес – із цепу,
борщ в крутім піке, сторчма додолу.
Може час навідатись до церкви,
свічечку поставивши "на долю"?
Банко, що й кому вчинив я злого?
Може, хтось із недругів накракав?
Може, то незлим і тихим словом
спіймана згадала борщокрадка?
Все прощаю! В Божому Законі
"вкрасти борщ" – не так уже й смертельно.
В рота, по кишенях і за комір.
Ти ж така голодна!.. Хай і шельма.
Дядько Голод вічно хоче жерти.
Щоб не мліти більше спереляку,
нині борщ приніс йому я в жертву.
Два відра. І зверху – каструляку.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876260
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.05.2020
автор: Олександр Обрій