Давним давно в Гнідинцях була церка, та на початку двадцятого століття скинули дзвони, розтягли церкву, а церковний цвинтар зрівняли з землею. Навколо ставили колгоспні клуні, кузню, а потім на місці церкви побудували конюшню і поруч два сараї ферми, дворядний і чотирирядний. Туди з «Червоної зірки» привозили маленьких теляток на відгодівлю. Крім того на ферму вся Попівка ходила купаться, там був душ з гарячою водою і тому, щоб дома не гріти каструлями воду, а потім приймати балію або ночви – всі йшли на ферму в душ.
Саме на цій фермі почала працювати бабуся. До цього вона працювала в лісництві, тоді в ланці, далі штукатурила хати, які будував колгосп для своїх працівників.
От тепер бабуся почала порать телят. Робота була близько і бабуся ходила на неї тричі на день і щоразу поверталася або з мішком соломи, або з клунком силосу чи зеленцю для домашньої худоби.
Літом перед першим класом мені подобалося ходити до неї на роботу, дивитися на маленьких теляток, голубів, яких на горищі сараю було тисячі, набирати в поїлки воду, спостерігати за механізмами, які згрібали всі відходи і тягнули аж за ферму у велику і смердючу купу.
Баби (працівниці ферми) через дорогу ходили отримувати дерть, переносили до своїх телят і порівну розсипали їм, для апетиту. Всім процесом там керував Пан (це так називали завферму діда Пащенка), який був начальником над телятницями та їздовими.
Якось, коли я з бабусею пішла на роботу, то просто до ніг мені впало молоде глинясте голубеня, що ще не вміло літати допуття. Я забрала його додому, тримала у кролячій клітці, годувала зерном та давала чисту воду, але через кілька днів він здох. Я його поховала під яблунею і більше не намагалася робити з голубів домашніх улюбленців.
Найцікавіше було тоді, коли раз в місяць важили телят. Того дня всі працівники цілий день були на роботі. Невеликими групками ганяли телят за чотирирядний щоб дізнатися їхню вагу. А телята - є телята, побачили волю – хвости вгору позадирали і летом, підскоком по всьому фермівському двору розбігалися, а за ними баби з лозинами – щоб скерувати по правильному маршруту. За сараєм загонили у невеличний загончик з дерев’яною рухомою підлогою, яка і була вагами і чекали поки Пан запише дані у свої нотатки. Далі гнали телят назад, прив’язували і повторювали маніпуляцію вже з іншими. І так весь день. Додому цього дня йшли без мішків, тому що, ледве-ледве притягували ноги.
Інколи баба Маруся Дрючиха і баба Надька Петрикова брали на ферму з собою своїх онуків. Нам було весело, бо в мажарі ми гралися в соломі, аж поки нас не кликали додому.
Років через десять після того, замість мукання та цокання ланцюгів та конячого іржання ввечері пугукали пугачі. Бо телят вивезли, працівники пішли на пенсію, або перейшли на іншу роботу. Згодом вирізали металолом, приміщення розвалили і залишили смітник, щоб бур’янівало та лисиці заводились. Так завершилася історія радшляхівської ферми.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876246
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.05.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч