Як і всі малі діти мені дуже хотілося мати власну, казкову хатинку і скрізь я її намагалася збудувати. Моїй фантазії не було меж. Перші будівлі споруджувала на печі, коли подушками робила собі стіну, завішувала рядном і сиділа там, як в засаді. Згодом креативила вже використовуючи стільці і напинала на них одіяла. Ради такого випадку, дідусь мені навіть витесав дві тоненькі, але міцні палиці, які на стільцях тримали «дах», щоб не падав на мене.
Ті хатинки були одноразові. Щоразу потрібно було всі «будматеріали» розкладати по своїх місцях.
Прийшов час і свої архітекторські здібності я використала вже у грандіозному будівництві своєї халабуди. За літньою кухнею і гаражем довгий час стояли козлики залізні і дерев’яні, які використовували під час прибудівель. Саме вони, під розкішним кущем барбарису стали основою моєї резиденції. До козликів добре можна було прилаштувати стіни з дошок, фанери, та надійно тримався лист шиферу замість даху.
Халабуда в мене була двокімнатна. Із залізних козликів велика кімната, в якій стояв старий керогаз, імпровізований стіл з шафою, в неї я складала справжній, але старий посуд. У другій кімнаті був зручний стільчик, стояв віник, яким я щодня замітала цілу дорогу до своєї іграшкової оселі.
За кілька метрів від халабуди, я навіть глибоченький погріб зробила. Викопала ямку і поставила туди шматок великої труби. Там зберігала картоплю, вирощену на власному городі під яблунею, буряки, моркву, що взяла з грядки у свою оселю. Та одного разу я наробила шкоди. Залишила погріб відкритим і туди впало курча, якого ще зверху й чавуном накрило. Просиділо бідне курчатко там цілу ніч. А вранці, випадково почули його жалібне, безсиле прохання про порятунок. Добре що врятували, хоч і страшенно налякали бідолашну пташку.
У хлабуді та біля неї я проводила багато вільного часу. Зазвичай гралася сама, дуже рідко там бувала Іра, або хлопці остапівські.
Коли там гарно приберу, та наготую то запрошувала своїх домашніх до себе в гості.
Було у моїй хатці дзеркало і таємне віконечко, через нього я дивилася на те, що робить сусідка Галя Йосипова. А вона ж як навмисне, в той час коли я йшла гратися, вона через сітчану загорожу могла накидати мені бур’яну, який безкінечно шукала на своєму ідеально чистому городі. Бурчала щось собі під носа, сердилася. Не подобалося їй, що голосно сміюся, або кричу, а коли в халабуді була не сама, то їй надокучало наше гучне спілкування.
Колись я з маминої футболки зробила собі стильну, дизайнерську кофтинку: порізала низ поли на тоненькі смужки і позав’язувала їх на вузли. Так сусідка про моє вбрання сказала, що я «дівка, наче коноплі тіпать собралася». Було дуже образливо, але ж сусідів не вибирають.
Простояла моя халабуда років п’ять. Щовесни я її оновлювала та вдосконалювала, а на зиму знову все замітало снігом. Минув час хатинка мені стала непотрібна, її прибрали, а біля куща барбарису зробили вилазку, щоб качкам було зручніше добиратися з їхнього двору до місця ночівлі. Та час від часу згадую ті приємні моменти проведені у своїй халабуді.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875948
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.05.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч