7ч
Тіло Сашка подалося назад, але все ж втримався на ногах, в руці відчув біль. В тетяни звідки й взялася хоробрість,сила. Як пантера кинулася на Богдана, пальці її рук, як кігті, вп`ялися в його шию. Руслан теж всім тілом навалився на нього, притискав донизу. Нарешті, вони таки змогли його звалити на коліна. Богдан заскреготав зубами, зажавшивши ножа в руці, з горла вирвався дикий голосний звук,
- А-а-а!
Від звуку наче здригалася земля. Руслану все ж вдалося скрутити йому руки й забрати ножа,
-Ти, що з глузду з`їхав! У нас же, ще тут є замовлення. Батько дізнається, тобі ж не поздоровиться… Що твориш, бовдуре? Зовсім з глузду з`їхав!
-Відпусти,- прохрипів Богдан, -Я піду, відпусти!
Вона дуже збентежена та все ж помітила, що Сашко скривився, лівою рукою схопився за праву руку, в якій був ключ. Заклопотано прихилилася над нею,
-Давай подивлюся, здається поранив.
Розірвала рукав сорочки, з невеликої рани сочилася кров.Руки від хвилювання неслухалися, тремтіли, все ж маленькою хустинкою вдалося перев*язати.
- Дякувати Богу, ледь зачепив тебе.
Руслан в цей час майже сидів на братові,
-Охолов? Охолов питаю!
-Так!Сказав відпусти!
Таня з Сашком стояли з боку, весь час спостерігали за ними.
- Полеж, герой! - відповів Руслан, кашлянув й заговорив,
-Таню пробач цього дурня. Розумієш, попали до таких господарів, що нам ніяк не вдалося відмовитися від горілки. Ми й випили лише по чарці, на жаль маємо, що маємо. Він обіцяв з тобою тільки поговорити, тому я з ним і пішов.Якщо батько дізнається, то …..
Вона, хвилюючись, голосно перебила,
-Ти у Олександра проси вибачення, он йому руку поранив, добре, що не глибоко зачепив. А ні, то зараз передзвоню в Поліцейський відділок.
Богдан намагався піднятися, прохрипів пригніченим голосом,
-Відпусти! Я сам вибачусь. Відпусти сказав!
Сашко обійняв її,
-Пішли до автівки! Ну їх до біса!
Й махнувши рукою до них,
-Хай знають нашу доброту. Тільки щоб не з`являлися на очі ні мені, ні тобі.
Руслан, ще тримав брата, заговорив здавленим голосом,
- Ми зрозуміли… Ми все зрозуміли…. Тільки, щоб ніхто не знав, бо нам буде кришка.
Вони за кілька кроків озирнулися, брати сиділи під деревом, палахкотіли вогники цигарок.
В автівці замастила рану зеленкою,
-Болить?
Він полегшено перевів подих,
-Здається обійшлося… Ти знаєш, я от думаю, щоб було, якби я не помітив ті вогні від цигарок?
-Ой, не кажи… Страшно й подумати. В мене до цієї пори коліна трусяться й серце калатає. Але ж тепер сама дивуюся, як я на нього накинулася…
Задумуючись, поклав руку на її плече,
-Шкода, я на два тижні щезну, їду в місто на практику. Оце думаю, хто тебе буде захищати? Я ж Олегу обіцяв охороняти оце чадо.
Й ледь посміхнувшись,
-Знаєш, давай на якийсь час це від усіх приховаємо. Здається нас ніхто не бачив. Хай це буде нашим секретом. А то, як дізнаються, будуть дошкуляти запитаннями та хвилюватися і Олег, і твої батьки. Хай потім, колись, або, як Олег приїде. Думаю вони більше не з`являться на нашій дорозі.
- Ой, - з сумки дістала телефон,- А котра ж година?
Позирнувши на екран телефону,
- Вже майже двадцять друга. Можливо ти й правильно думаєш. Я вже потроху заспокоююсь…
Наче трохи замислившись, хитнув головою,
- Ой життя – життя, в ньому і таке буває…. Ну то поїхали. Від нині мені буде наука, наступного разу, я тебе, як найцінніший скарб оберігатиму, підвозитиму під саму хвіртку. Уже весело позирнувши, засміявся.
Наче підкрадаючись, Таня йшла до хати, можливо сплять. В буді заворушився Дружок, потріпався й притих. Раптово з веранди почула голос батька, йшов назустріч,
-Ну нарешті, а ми вже й не знаємо, що думати…
-О! Тату, а чого в темноті сидиш, що світла немає?
-Та ні, не хотів уваги сусідів привертати.
Обіймаючи, поцілувала в щоку,
-Запізнилася на автобус. Ой, такий останній клієнт попався, років шестидесяти, наче й нормальний мужик, а заріс, як бомж. А можливо звідкись приїхав, ще захотів щоб побрила. До траси доїхала міжміським автобусом, а тут, вже пішком добралася.
- Ого, тож до траси майже п`ять кілометрів. Ну не піду ж на автовокзал ночувати.
- Та з цього автобуса, теж зійшли жінка й чоловік, йшли попереду. Згодом вони звернули до короварні, а тут вже стільки йти... Ноги, аж гудуть, - як пташка цьвірінькала й морщила носа. В душі ж освідомлювала, що брехати не годиться, але ж треба було, щось придумати. Сама здивувалася своїм здібностям. Зайшовши до хати, батько кивнув рукою,
-Я пішов спати, напевно, вже мама почула, що ти є.
В ліжку, огорнувшись ковдрою, вона довго не могла заснути. Вкотре, закривши очі, ввижався розпатланий Богдан і наче здалеку чула відлуння його крику. Нарешті втома приборкала до сну.
Пройшло два тижні…. Всі ці дні, Таня в містечко їздила автобусом. Працювала в чоловічому залі, від клієнтів тільки слова вдячності. Особливо від молодих, які кидали пронизливі погляди й часто посміхалися. Друга зміна не дуже втішала її, весь час в напрузі, щоб не запізнитися на автобус та без пригод дістатися додому. Але нині тішилася, тож завтра субота, а в неділю Великдень. Під кінець зміни, позирала на настінний годинник, поспішала.
За вікнами вже стемніло… В перукарню, з букетом білих троянд, зайшов білявий високий хлопець. Сірий костюм, вдало сидів на його статурі. Біла сорочка, бордового кольору краватка вказувала на солідність і вишуканий смак. Він озирнувся і рішуче направився до неї, вона в цей час клієнту підбривала потилицю. Хлопець ввічливо привітався,
-Я до вас!
-А ви на годинник дивилися? В мене останній клієнт.- зняла рушник з плечей чоловіка, якого вона обслуговувала. Він відразу піднявся, подякував, поклав гроші на тумбочку й поспішив до виходу.
-Та ви розумієте, - розгублено топтався на місці, тримав букет, наче не знав куди його подіти.
-Ану покажіться,- уважно подивилася на його зачіску, - Та вам же можна, ще кілька днів так походити. Ви ж здається в мене недавно були.
-Та я… Це для Вас,- несміливо подав квіти.
Здвигнувши плечима, відчула прилив крові до обличчя. Подякувавши, все ж взяла квіти.
Він спалахнув від її погляду, дивився в очі, наче просив допомоги,
-Я хочу запросити прогулятися по весняному парку.
Несподівано в дверях з`явився Олександр, кахикнув. Вони обоє звернули увагу до дверей. Її розгубленість не приховалася від очей хлопця, відразу зрозумів, що він тут зайвий,
-Я прийду іншим разом, - не пооспішаючи, йшов до виходу.
Олександр з єхидною усмішкою дивився вслід. Дочекався поки той вийшов з салону і дрібними кроками, хитаючись, наблизився до неї. Розчаровано розвів руками, пристально придивляючись в її сполохані очі,
-Що за один?
- Може не повіриш та це був клієнт. Я йому відмовила постригтися, тож робочий день закінчився.
-А що, всі клієнти квіти приносять?
Вона намагалася весело відповісти, дзвінким голосом,
-Та не зациклюйся ти! Чесно, я його вдруге бачу, якось стригла… То ти вже повернувся. Та чого так пізно їдеш?
-В справах, затримався Таню… В справах… Знаю ти на другій зміні, вирішив забрати, вдвох їхати веселіше. Та бачу, тут би Олегу було не до веселощів.
-Не мили дурниць, я за мить буду готова.
Не наважилася взяти з собою квіти, навіщо лишні розмови. Але ж такі гарні, на ходу квіти всунула в чотиригранну скляну вазу, що стояла на підвіконні.
В містечку їхали мовчки. Вона не мала наміру виправдовуватися, бо не було за що. Він витримував паузу. Тільки інколи відривав погляд від дороги, підіймав брови, прицмокував і косо позирав на неї.
Та тільки виїхали на трасу, торкнувся її плеча,
-Та не журися ти, я Олегові нічого не скажу… Ще не один залицяльник буде… Я ж знаю ти не вертихвістка, тож й немає причини для занепокоїння. Танічко, в сімейному житті принцип довіри відіграє велику роль. А життя каверзне, не дарма кажуть « життя прожити - не поле перейти». Та не вішай носа, все буде добре, Олег по вуха закохався в тебе, значить довіряє.
Цими словами він розвіяв напругу. По дорозі, для підняття настрою, декілька анекдотів, а він умів їх розповідати, в автівці лунав гучний сміх. Та згодом посерйознішав, розповідав, як в місті, в одній їз полікліннік, проходив практику.
А час спішив… За вікном сутеніло… Не завжди ж везе в житті, думала Таня, тримаючи в руці чашку з паруючою кавою. Бувають і розчарування, друга зміна не до душі, але, що поробиш, мусиш змиритися. В кімнаті відпочинку затишно, але ж треба йти до роботи. Зробивши крок, за вікном привернув увагу білий Мерседес, що щойно під`їхав під салон. Ого нічого собі авто! З нього виліз білявий хлопець. Хитнула головою, це ж здається той хлопець, що мені квіти приніс. Він на мить пригнувся, уже в руках тримав букет червоних троянд. Закривши двері, направився до салону. Відчула гучне серцебиття, ой, чого це я? Та, що ж робити? Це ж напевно до мене. Від несподіванки розхвилювалася, злегка тремтіло тіло. Пару хвилин постояла, потирала холодні, як лід руки. От дурепа, чого це я така до біса збуджена. Але ж теж красень, ще й така автівка. Ні треба зібратися!. Зробила глибокий вдих і дуже повільний видих. Миттєво озирнулася назад, наче почула чоловічий шепіт -«Таню». Ледь контролюючи себе, відійшла від дверей, приклала руку до губ, дмухнула, наче хотіла погріти. Та тут же, пригадала поцілунок Олега. Ой, що це зі мною коїться. Раптово, з зали, її позвала майстриня,
-Таню до тебе клієнт.
А може, хтось інший? Так, треба зосередитися на роботі, заспокоїла себе. Все ж невпевнено відчинила двері…
8ч
Чомусь відчувала важкість у ногах, як би зробити крок? В голові борюкався острах, як поступити? Як сказати, щоб не образити?! Треба вирішити. А, хай буде, як буде, візьму гріх на душу. Кілька кроків і вона в салоні. На її тумбочці лежали червоні троянди. Побачивши її, він відразу підвівся з крісла,
-Я до вас. Мене звати Вадим.
-Добре! Приємно здивована, присядьте.
Уже тригла волосся, вдаючи, що не впізнала його. Не могла не помічати, як він часто затримував подих, від дотику її руки наче завмирав. І весь час намагався зазирнути в дзеркало, милувався кожним її рухом.
Скропивши зачіску парфумами, зняла з плечей рушник, ледь посміхаючись запитала,
-Все добре?
-Так – так,- підійнявся з крісла, біля дзеркала поклав гроші. Й нахилившись до неї, тихо,
- Таню, ви така чарівна. Ті квіти для вас. Я наважуся у вас попросити номер телефона, а ні, то зараз біля салона почекаю. Звівши брови, повела очами, так же тихо до нього,
-Ого, сміливий крок. Добре, що тоді чоловік не приревнував.
Збрехала й зажавши губи, відійшла до вікна. От життя знову вимушена брехати.
Він ледь двигнув плечима, озирнувшись, розгублено подякував і вийшов. Наче скинула камінь з душі, полегшено зітхнула. Господи пробач за гріх, але інакше, як було викрутитися.
Від тієї пори, вона його більше не бачила.
А час летів…. Минуло три тижні від Великодня. Таня кожного дня з задоволенням зустрічала ранок і поспішала в містечко. Вихідним днем була неділя та їй інколи і в цей день, приходилося брати ножиці в руки. Хоча мама й бурчала, що в такий день не годиться стригтися, але односельчани приходили, не могла відмовити. З Олегом спілкувалася через кожні три дні. То наче за графіком, пізно ввечері зачиняла двері і батьки чули радісний голос, веселий, заразний сміх.
Микола впорався з польовими роботами та городами. В неділю встав раненько, відправився на рибалку. Як завжди з ним був Дружок. Лащився, зазирав в очі й біг вперед. Та озираючись знову повертався, задоволено бігав кругом нього. Підходячи до ставу, Дружок гучно загавкав. Зовсім близько, з очерету подала голос качка, здалеку, долинула відповідь. На кладці метушилася трохи згорблена постать.. Він відізвав пса,
-Дружок ходи сюди, не смій зачепати!
Підійшовши ближче, впізнав односельчанина діда Федора. Подаючи руку, привітався з ним бадьорим голосом. Той, погладжуючи сиві козацькі вуса, посміхнувся,
-Давно тебе не бачив. Сідай поруч, всім рибки достатньо. Та не будем галдіти, ще злякаємо.
Пройшло три години, сонце вище підійнялось, добре пригрівало. У відрах хлюпалися карасі.
-Добре клює,- порушив дід тишу, - А що… може поснідаємо? Я маю консерву й до консерви.
Микола примружив очі від сонця, ледь посміхнувся,
- Так і в мене дещо є.
Біля куща шипшини накрили поляну. Дід розповідав про своїх дітей. Микола уважно слухав, підтримував розмову. Коли по другій чарці випили, дід хитро позирнув,
-Ти чув, що Олійники будують два білі будинки? Молодець Степан, справжніх козаків виховав. Славні, роботящі, ото комусь з дівок повезе. Микола вже й сім`ю має й маленький бізнес, приватний магазин. Олександр на зубного лікаря вчиться, молодий веселун, але толковий. А Олег наче місця не може нагріти, вже й пора гніздо звити. А він то тут, то в Москві, але будинок тут будує. Видно в селі збирається жити.
Микола слухав мовчки, тільки інколи кивав головою. Дід відламував шматок хліба, рвав його на маленькі шматочки, клав до рота. Раптом закашлявся, похапцем, витираючи сльози, хіхікнув,
-Так сміх душе, ледь не вдавився. Я оце думаю, як вони мають поряд жити?
-Як,-засміявся Микола,- Як всі люди живуть. Тим паче брати, родина буде дружніша.
-Тю на тебе,- здивовано дід,
-По селі ж всі знають, що твоя Тетяна крутила любов з Олегом, а тепер вечорами з Олександром на авто роз`їжджає. Як одного не обкрутила - за іншого взялася. От, зараз молодь…
Миколі, як обухом по голові, відразу почервонів, як варений рак. Ладен був крізь землю провалитися. Оце так новини. Почухав рукою голову й задумливо до діда,
-Та ти, що діду, сам це бачив?
Той зморщив носа, кліпав вузькими очима,
-Та люди…
Микола не дав договорити,
-Менше людей слухай! Як сам не бачив, то навіщо плітки розпускаєш?!
В діда захмелілі очі, ледь здійнявся на ноги. Перед самим носом, рукою заперечив,
-Ха! Плітки кажеш. Їх в містечку у кав`ярні бачили, кажуть, як голубки сиділи. А вона така весела, все посміхається та все щебече й щебече до нього. Це ж треба так уміти…
- Та хай там поляпають язиками,- Микола знервовано збирав речі.
Чи й правда? Треба поговорити. Нащо славитися на все село?. Закинув вудочки на плече, підхопив відро,
-Ну бувай здоровий діду, я пішов,
Старий, прилігши на траву, кивнув рукою,
-Йди з Богом. А я передрімаю, щось ця горілка мене підкосила.
Ввечері за вечерею, батько розповів про розмову з дідом. Таня сміялася, мати хапалася за голову. Та в кінці розмови, сердито подивився, стукав вказівним пальцем по столі,
-І чого сміятися. Славлять тебе на все село, кості миють.І нас славлять, скажуть люди, оце виховали. Одну мають і ту розуму не навчили. Ти вже розбирися з ними і подумай, що коїш!
Вона, стиснувши губи, мовчала, як риба. Нині не варто щось доводити. Адже добре знала батька. Навіщо у вогонь дрова підкидати.
В цей же вечір під час розмови запитала в Олега,
-То ти, коли збираєшся додому?
-О! Це мені вже подобається, що ластівонько, може й справді засумувала за мною.
На душі кепсько після розмови з батьком, але ж не стане розповідати. Тільки важко перевівши подих,
-Ну- ну… Загалом, це мені не подобається. Казав на Івана Купала вінок для тебе сплести… Тут часу вже стільки залишилося? А ти навіть не знаєш коли закінчите об`єкт.
Він мовчав, розумів її. А після того, як брат розповів про кавалера з білими трояндами й так душа була не на місці. Розумів, що в селі йому ніхто дорогу не перейде, але в містечку можуть і перейти. Молоденька, а міські ж вміють голову задурманити. Треба поспішати.
Після цієї розмови Таня з Олександром не бачилася. Копошилися думки - звичайно, село є село. Як в тому вислові -» Теля в ср*ці, а баба довбнею маха», вміють люди паніку наводити, прибріхувати, оббріхувати. Чи то заздрощі, чи просто не мають кому кості помити..
До Зелених свят залишався тиждень. В суботній день Таня мала вихідний. Потягуючись в ліжку, в роздумах позирала до вікна. Сонячний день, навіть гілочки дерев не гойдаються. Ось і червень, вже б до ставу побігти скупатися, так вода холодна. Та й з ким? Звичайно дітлашня є, а старші десь поїхали в пошуках професії, в технікуми, в інститути. Так, міське життя, не сільське. Але ж, якщо село значитиметься - містечко сільського типу, як нам обіцяють, то й ми заживе по – людськи.
-Таню, ти проснулася? - з кімнати голосно запитала мати.
-Угу! Так точно! А що-о-о-о?
Зайшовши до неї в кімнату, посміхнулася,
-Так сонечко, мені самій не справитися. Корова з телям на пасовищі, тож займемося сараєм. Дах перекрили, гарне діло. Але треба з середини підмастити, до самих піддашок, щоб взимку снігу не навіяло.
-Добре мамо. Але ж це болото, вода холодна.
-Та ні, я воду в літній кухні на пічці нагріла. Та й погода тепла. А ногами скоро вимісиш, потанцюєш, а я валькувати буду.
-А тато де?- зіваючи запитала й встала з ліжка.
-Пішов до Зінченків, там в хаті стелю валькують. Вони нам допомагали, тепер наша черга.
Таня одягалася в коротку легку чотирьох клешну спідницю гірчичного кольору,
-Нащо валькувати, он зараз гіпсокартон кладуть.
-Хто кладе, а хто й ні, так тепліше, не всім подобаються євроремонти.
Поки поснідали, вже й сонце піднялося вище. Таня відром носила глину, пісок, мати підсипала триння, солому й тирсу. Донька старанно, перемішуючи сапою, спохопилася,
-Мам, що скажеш, якшо я приймач включу? Мені б веселіше місилося,
-А що заважатиме? Включай свою музику й мені буде веселіше.Тільки ж не дуже гучно, а то люди подумають тут якась гулянка.
-Я за одним махом одягну купальник, трохи засмажуся, сонечко гарно припікає.
Мати піднесла відро з паруючою водою, добавляла в неї холодну.
-Ти що з глузду з`їхала, в купальнику? Вся ср*ка буде в болоті.
-Так мені ж все рівно прийдеться помитися в балії, хіба я не замурзаюся, як порося. В ставку вода ще холодна…
Мати засміялася, хитнула головою,
-То погана ідея,-Ну добре,- кивнула головою.
- То я тільки ліфчик від купальника одягну, хоч плечі засмагнуть.
За кілька хвилин вона вийшла з хати.. Мати, позирнуши, посміхнулася, сплеснула в долоні,
-Ой, як же ти виросла, ще й поправилась так.
-Ага, в ліфик ледве влізла, -сказала й складала косу віночком, закріпила шпильками.
- А не випадуть груди, коли нахилятимешся? - любувалася донькою.
У відповідь посміхнулась,
-Не випадуть, він добре притискає,
Включений приймач налаштувала на хвилю «Радио Пятница» й поставила на підвіконня, поруч поклала телефон. Мати помітивши примружила очі,
-Що ти, весь час, його за собою носиш?
-Тож має Олег подзвонити, обіцяв в обід, як не вийде,тоді вже ввечері. Хай лежить, а раптом…
Мати підливала воду, вона тупцювалася в глиняному замісі,
-Долий сюди води, бо не можу ногою влізти, таке густюще.
Та з розмаху вилила пів відра води, бризки з частками глини потрапили на тіло й на спідницю.
- Ой мамо! - похапцем підняла спідницю,- Мабуть таки треба було зняти.
Розчипіривши пальці, підняла руки догори. Лупнула очима і глузлива усмішка розпливлася на її обличчі, хіхікнула,
-Ма-а-ам, який вигляд в мене? Мабуть, схожа на первісну забруднену індіанку? Тільки треба в косу декілька пір`їн з гусей взяти.
Позирнувши на неї, враз залилася дзвінким сміхом, аж закашлялася. На очах з`явилися сльози й голосно,
-Ой, дитино. Ото розсмішила! Ну таке вже скажеш! До індіанки далеко, треба мати засмагу.
Рукою витерла сльози, задоволено дивилася,
-Спідницю в поясі підбери, щоб коротша була, все ж не те, що в одних плавках, - запропонувала і на приймачі прикрутила звук,
-Щось майже нічого не чую, дуже горлопанить.
Таня, повернулася в сторону хати, стоячи в замісі, рукою дотягувалася до приймача, хотіла зробити гучніше. В цей час різко й гучно відчинилася хвіртка, гавкнув Дружок. Вона поспішила розвернутися, раптом підсковзнулася й ледь не гепнулася в заміс, але однією рукою таки торкнулася глини.
Мати теж звернула увагу, побачила Олега. Він одягнений в джинсові штани й білу футболку, вже біг до них з букетом червоних троянд. Від несподіванки оторопіла, очі мало не вилізли на лоб, кинулася до доньки. Лише кілька секунд, він всунув квіти в руки матері, взяв Таню на руки.
Здивовано кліпаючи широко відкритими очима, дивилася на нього.. Тіло тремтіло більше від несподіванки, чим від того, що ледь не впала.
Як не помітити ті пишні, ледь прикриті груди. Він дивився на неї закоханими очима,
-Ти не вдарилася? Добре хоч не впала…
В очах сяючі іскринки, вона ледь стримувала сміх, обіймаючи прошепотіла,
-Оце так зустріч! Я так сумувала за твоїми вусами…
Вона обома руками пригорнула його до себе, ніжно торкнулася своїми губами до його губ.
Після солодкого поцілунку сором`язливо опустила очі та за мить різко озирнулася,
- Ой, тут же мама!
А її наче й не було…. Біля приймача лежали троянди. Вдвох гучно засміялися.
Погляд очі в очі, своїм чолом торкався її чола,
-А що? Хай навіть і така зустріч. Ти моє сонце, ти моє небо. Ти моє життя, моя кохана…
Ловив її уста, вона відхилялася, намагалася вивільнитись з рук. Урешті - решт поставив її на ноги. Дивлячись прямим поглядом в очі, став перед нею на одне коліно, за мить з кишені дістав коробочку й відкрив її,
-То ти підеш за мене?
Золота каблучка виблискувала на сонці, від щирого здивування перехопило подих.
Задоволена, топилась в його очах. Розпашіла, немов сонцем пригріта квітка в росі, в очах забриніли сльози радості,
- Звичайно піду.
13.05 2020р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875726
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.05.2020
автор: Ніна Незламна