МАМИН БОРЩ

Напитися  б  ним,  як  із  сотні  приго́рщ
живої  води  із  джерел.
Спустошений  шлунок  то  зводить  у  корч,
то  заживо  душу  жере.

Ні  наслані  відьмами  тисячі  порч,  
ні  бозя,  ні  рідна  жона
не  змусять  зогидити  материн  борщ,  
полізти  супроти  рожна!

І  дибки  –  волосся,  і  пір'я  –  усторч
від  думки  самої  про  час,
коли  не  пахтітиме  материн  борщ  
теплом  найсвятіших  причасть.

І  в  рот  не  полізе  столовий  прибор,
в  якому  –  найкраще,  –  най-,  най-  !  –
що  трепетно  вкладене  мамою  в  борщ,
що  тільки  бери  й  наминай.

В  дитинстві,  як  медом  наповнена  борть,
із  пузом  –  по  вінця  борщу,
я  думав,  що  вічно  триватиме  борщ,
як  з  неба  –  блаженство  дощу.

Та  дощ  перестане  й  пронизливий  щем,
по  серцю  ножем  полосне.
А  поки  наснажуй  утробу  борщем,  –
не  думай  про  це  й  про...  носне.

А  поки  стрибай  від  утіхи,  пищи:
в  часи  перемог  і  побоїщ
в  тобі  і  в  тарілці  –  для  тіла  й  душі
величніший  скарб  –  мамин  борщ!

©  Сашко  Обрій.  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875505
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.05.2020
автор: Олександр Обрій