Шлях смерті проходить долиною мрій,
Де місто забуте поховане лісом.
Пробита парсуна з поламаним списом
Розкидані там серед зілля і змій.
До них доторкнутись – і стати своїм,
І вийти за межі і часу і плину,
Знайти свої спогади поміж полину
І раптом збагнути: тепер – це мій дім.
Втішатиме рій невимовних утіх
І спалить пекуча отрута пізнання
Того, хто навіки зневажить вагання
І сприйме, як дар, невідпущений гріх.
А далі на схід, за збіговиськом пасм,
Заходиться море від реву і крику.
Воно не вміщає вже знуджені ріки,
Що хочуть впадати в нього повсякчас.
Несприйняті ріки, що рвуть суходіл,
Лютують, як біди у рік високосний.
Невпинний потік викорчовує сосни,
Що, втомлені жити, не мають вже сил.
І морю і рікам й мені – невтямки:
Навіщо жага і навіщо волання?
Встановлені кимось колись риштовання
І вигадав хтось недоречні думки.
У бога – нелічена кількість обличь
Істот, які жили і житимуть далі.
Колишеться щось в неосяжнім проваллі
І дивиться сонмом очей зусібіч.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875173
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.05.2020
автор: Ігор Крикотун