Зайчик - Барабанщик

                                                         
     Надворі  теплі  весняні  дні.  Сонечку  радіє  перша  квіточка,  листочок,  травичка…
Радію  і  я,  бо  як  же  не  радіти!  Просипається  природа  від  довгого  зимового  спання,  кожного  дня  появляється  щось  цікаве,  новеньке.  Подобрішали  обличчя  людей,    більше  сміху  і  радості  на  вулицях  міста.  
   Це  на  вулицях,  бо  природа  оживає  і  заряджає  людей  позитивом…  А  зайдеш  у  квартиру  і  віє  якоюсь  пусткою,  чогось  наче  немає,  хоч  все  на  своїх  місцях  і,  слава  Богу,  всі  живі  і  здорові…
     Згадую  той  радісний  «тук  -  тук»,  яким  зайчатко  зустрічало    нашу  сім’ю...
Було  це  в  далекі  дев’яності  роки…  Тоді  виживали  люди  хто  як  міг,  бо  необхідні  продукти  були  в  магазинах  по  талонах:    цукор,  ковбаса,  масло  і  навіть  спиртні  напої…  Куди  не  підеш,  куди  не  поткнешся,  всюди  черги…  Можна    простояти  в  черзі  пару  годин  і  не  взяти  ковбаси  чи  цукру,  бо  перед  тобою  закінчилися  в  магазині  продукти,  їх  не  вистачило  на  всю  чергу…  Хтось  із  кінця  черги  не  видержував…  Давай,  кричить  продавцю,  менше  відпускай  товару  на  кожну  людину…  Крики,  сварки…  і  сміх,  і  гріх…    А  завтра  чергу  за  продуктами  знову  треба  зайняти,  відпроситися  з  роботи,  або  просто  “тихенько  вибігти”,  щоб  начальство  не  замітило.  
     Дякуючи  Господу  –  пережили  ці  голодні  роки…
     А  купони  які  були!    Їх  видавали  працівникам  по  місцю  роботи  замість  грошей.  По  3-5  стандартних  листів  паперу,  на  якому  були  розпечатані  ці  купони.  Кількість  листів  паперу  залежала  від  вартості  самого  купона,  і,  зрозуміло,  від  заробітної  плати  того  чи  іншого  працівника.  Люди  бігали  за  продуктами  з  пачками  купонів  з  одної  черги  в  іншу.  Сумно  навіть  згадувати…  Напевне,  добре  працювала  тоді  паперова  промисловість,  як  говорить  героїня  «Службового  роману»…
     Пережили  і  ці  викрутаси  державного  безладу…
     Люди  брали  земельні  ділянки,  їх  називали,  як  в  мексиканських  серіалах  –    фазендами,    щоб  хоч  якось  забезпечувати  своїх  рідних  продуктами.  Було  в  нас  у  ті  роки  дві  «фазенди».  Одна  -  в  одному  кінці  міста,  друга  –  в  іншому…  Від  міста  кілометрів  за  десять  -  п'ятнадцять.  То  тепер  машина  майже  у  кожній  сім’ї  –  як  спосіб  швидкого  переміщення,  а  в  ті  роки  машини  були  розкішшю…  Ми  їздили  велосипедами  на  свої  фазенди.  І  дитина  з  тобою  на  велосипеді,  і  в  мішках  всяку  огородину  везеш.  Поки  доїдеш,  то  не  один  раз  пОтом  умиєшся…  Де  ще  таку  романтику  можна  знайти!  Але  …  це  ж  молодість!    Сюди  -  туди  повернешся  і  вже  втому,  як  рукою  зняло…
     Якось  пізньою  осінньою  порою  поїхав  чоловік  сам  велосипедом  на  огород.  Треба  було  зібрати  залишки  моркви  і  буряків.  Холодно,  сиро,  надворі  мряка,  дощик…  Чоловік  вискубує  з  мокрої  землі    всяку  огородину  і  хукає  на  руки,  щоб  трохи  зігрітися.  Коли  раптом  перед  ногами  маленький  сірий  клубочок…  вже  так  він  замерз,  що  не  втікає  –  тільки  дивиться  своїми  карими  оченятами  і  тремтить…  Поділився  чоловік  своїм  одягом,  вкутав  сіренького  і  привіз  нам  у  квартиру…  
     Тоді  й  появився  у  нас  Зайчик…  Ой  було  радості  і  переживання!    Маленьке  звірятко  нічого  ще  не  вміє:  не  їсть,  не  п’є,  всього  боїться…,  але,  як  гласить  народна  мудрість  –  голод  –  не  тітка…  Помаленьку  стало  привикати  до  нового  життя.  Поселили  його  в  клітку  з  металевої  проволоки,  дно  якої  вимостили  сухою  травою.  
     Недалеко  від  нас  протікає  річка  Сумка,  то  травичку  для  зайчати  збирали  ми  всі  з  великим  задоволенням,  навіть  тоді,  коли  її  замітало  снігом.    А  зайчатко  привикало  жити  в  нових  умовах.  Навчали  його  пити…  спочатку  вмочували  пальці  у  воду  і  воно  помаленьку,  злизуючи  воду  з  пальців,  навчилося  вже  самостійно  пити.  З  їжею  проблем  не  було:  свіжі  морква,  капуста,  можна  окраєць  хліба,  а  ще  –  попросити  у  дітей  те,  що  вони  самі  їдять.  Дивиться  тобі  в  очі,  мов  каже,  коли  ти  вже  поділишся  зі  мною.  Не  передати  словами,  як  приємно  ділитися  їжею  з  зайчатком…
     А  скільки  радості  і  сміху  було  у  нас,  як  наставала  пора  звірятку  гуляти!  Випускаємо  з  клітки  –  спочатку  несміливо  стрибає:  "стриб  і  стриб",  бо  треба  з  кішкою  подружитись,  щоб  його  не  царапала…  Потім  дружно,  наввипередки  побігати,  а  як  набігається,  хоч  з  кішкою,  хоч  з  дітьми  –  передніми  лапками  дістає  до  колін  тому  із    сидячих,  кого  більше  любить,  покладе  голову  на  коліна  і  дивиться  своїми  карими  оченятами  людині  в  очі  -  так  просить,  щоб  його  гладили….  Довгі  вушка  опустить  на  коліна,  аби  тільки  гладили  його  по  голівці..  Таке  миле  і  вдячне  звірятко…  
     Завжди  нас  зайчик  зустрічав,  коли  поверталися  додому  хто  з  школи,  хто  з  роботи.  Зіпнеться  передніми  лапками  на  клітку  і  барабанить  ними…  
     Сусідка,  що  жила  через  стінку,  так  здивувалася,  коли  вперше  побачила,  як  зайча  барабанить.  Я,  каже,  думаю  собі,  ну  що  ви  там  постійно  печатаєте…  І  дійсно,  звуки  були  такі  ніби  хтось  печатає  на  друкарській  машинці.  В  ті  роки  документи  печатали  на  друкарських  машинках,  бо  перші  комп’ютери  ще  тільки  почали  появлятися  на  великих  підприємствах  і    в  організаціях.
     Скільки  років  минуло  з  тих  пір,  а  ми  з  теплотою  згадуємо  і  сусідку,  якої  давно  немає,  і  зайчика,  бо  від  нашої  сусідки  пішла  назва  зайчатку.  Ми  назвали  його  Зайчиком  –  Барабанщиком.
     Зайча  росло  -  підростало  і  дуже  прив’язалося  до  людей.  Нікого  не  боялось,  завжди  можна  було  гратися  з  ним,  як  дорослим,  так  і  дітям.  До  нас  приходили  друзі  дітей,  знайомі  і  наші  друзі,  щоб  побачити  цього  потішного  Барабанщика.  Декілька  разів  дітки  групами  приходили  до  нас  додому,  а  коли  було  тепліше  на  вулиці  -    брала  Зайчика  і  відносила  через  дорогу  в  дитячий  садочок,  бо  в  цей  садочок  ходила  наша  дочка  і  вже  навчалася  в  другому  класі.  Перші  три  роки  у  цьому  садочку  навчалися  всі  дітки,  а  потім  переходили  в  загальні  школи.  
     Яка  ж  була  радість,  коли  збиралися  дітки  і  кожному  хотілося  хоч  доторкнутися  до  зайчати!  Погладити  спинку,  доторкнутися  пальчиком  до  його  носика,  чи  вушка…
А  воно  не  втікає  від  дітей  і  довірливо  дає  себе  погладити.  Так  ми  підростали  всі  разом  з  осені  до  весни…
     Стали  говорили  про  те,  що  нашому  Барабанщику  вже  тісно  в  клітці,    і  в  квартирі  тримати  його  дальше  не  годиться.  Ходили  ми  придивлялися  на  Станцію  юних  натуралістів,  щоб  зайчика  туди  віддати,  але  спочатку  було  трудно  змиритися  з  розлукою.  Дочка,  як  заходить  про  це  розмова  –  зразу  в  сльози…  
     Наші  друзі,  в  яких  батьки  жили  в  приватному  будинку  і  вирощували  кроликів,  жартували,  пропонуючи    обміняти  зайчика  на  два  кролики.  Донька  почала  на  них  поглядати  насторожено  з  під  лоба,  і  казала,  що  вони  тільки  й  думають,  як  би  швидше    з’їсти  нашого  Зайчика…,  тому    згодом  погодилася,  щоб  відвезти  його  на  Станцію  юних  натуралістів.
     Назви  СЮН  одержали  тому,  що  поруч  з  дорослими,  які  там  працювали,  школярі  також    трудилися,  допомагаючи  годувати  і  прибирати  за  птахами,  рибками  та  різними  тваринками.  Вони  ще  проводили  різні  спостереження  з  керівниками  груп  цих  станцій,  навіть  маленькі  екскурсії  всім  бажаючим.  Тому  цих  дітей  називали  юними  натуралістами.  
     Сумська  Станція  юних  натуралістів  розміщалася  майже  в  центрі  міста.  Це  була  велика  територія  в  красивому  мальовничому  районі,  де  збиралися  багато  дорослих  і  дітей,  щоб  подивитися  на  домашніх  і  диких  тварин,  птахів,  мавпочок,  папуг,  рибок.  У  кожного  виду  тварин  чи  птахів  була  своя  простора  територія,  де  вони  жили  і  гуляли.  Можна  було  їх  погодувати,  приносячи  корм  з  собою,  а  рибок  і  папуг  -  можна    було  навіть  там  купити.    
     Так,  провідавши  пару  разів  мешканців  Станції,    ми  дійшли  згоди,  що  нашому  Зайчику  -  Барабанщику  буде  там  просторніше  і  краще,  і  відвезли  його  туди  весною.
Вже  зеленіла  перша  травичка,  зігрівало  сонечко  своїм  теплом,  а  на  душі  було  холодно  і  сумно…  Гріла  тільки  надія,  що  Зайчику  там  буде  краще.      

                                                                                                                                           В.  Ф.-  квітень  2019  року.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875061
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.05.2020
автор: Веселенька Дачниця