Я вдивляюсь в байдуже, насуплене небо.
Знов травневі калюжі оплакує дощ.
Пригадаю, як стане на серці амебно,
як тебе запросив я до себе на борщ.
Наш короткий роман зав’язався в маршрутці.
Ти сказала, що з днюхи своєї ідеш.
Ці тонесенькі ребра, ці нозі і руці…
Ми пішли у кафе: їж, кохана, без меж!
Ти вмолола бульйон, добрий пригорок з булок.
Ще й з собою в торбинці взяла провіант.
Хоч не станеш ніколи ти Сандрою Буллок,
та і я – не Бред Пітт, втім… і не павіан.
Їж, кохана, круглій, вшир чимдуж роздавайся.
Ситий шлунок – фундамент стосунків міцних.
Хоч про днюху збрехала (дізнався з девайса), –
ще поїж, щоб не плакав сусіда-м’ясник.
Шлях до тебе, зайчатко, я серцем торую.
Ти ж реберцями «світиш», тоненька мов хвощ.
Зготував з почуттів здоровезну каструлю.
Вже чекає на тебе наваристий борщ.
Ти, кохана, в той день не прийшла – прилетіла.
Ще сметанки, голубко? Смакуй до борща!
В мріях марив, як ширшає тінь твого тіла.
Не змовкав ополоник – моторно бряжчав.
Попоїла? Стривай, я за мить повернуся.
Дивний звук. Я – навшпиньки. Дивлюся: мій борщ
нагортає у банку літрову Ганнуся!
Що ж… чола винувато, любаско, не морщ.
Наче гупнуло серце із неба об землю.
У безодню води крижаної – шубовсть!
Після цього амури вже нас не поженять:
тишком-нишком ти, злодійко, крала мій борщ!
Я б і так всі борщі, що існують на світі,
із щавлю і капусти, з грибів, буряка
у цистернах до ніг твоїх клав замість квітів,
без претензій, принижень, образ, дорікань!
Я дивлюсь в хмаропузе, зажерливе небо.
Калатало у грудях, удруге не збоч!
Бо вражає не гірше від грипів та ебол
та любов, що краде із каструлі твій борщ.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874995
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.05.2020
автор: Олександр Обрій