Сонце – наша зірка космічна,
Наше джерело тепла,
То драматична, то лірична,
І, здається, спектр добра.
Воно лиш крутиться, ніби й не живе,
І тихо зникне, ніби фон,
І Землю цю крізь віки переживе.
Щось втрапить у пустий полон.
Воно є центром у своїй системі
І в той же час лиш крихтою в галактиці великій.
Воно, мов літера в крутій поемі,
Вібрує у протяжній безвісті, холодній, дикій.
Усе там плавиться рушійно та палає.
Воно вражає переливами температур.
Коли скінчиться сяйво це – ніхто не знає.
Воно карбує тиск, як кожна мить, без коректур.
Воно колись одні з планет охолодить, інші поглине –
І ясно згасне, як тут, там усе.
І тільки відблиск барв, який так спокійно й рівно лине.
Він частки світла в даль перенесе.
26.04.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874875
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.05.2020
автор: Оля Тимошенко