У мандрівника у часі запаморочилась голова,
Він вирушив до античності, полюючи на слова.
Зефір сміявся небом, рожево, як не бува.
Під ніжні звуки ліри, здавалося забував.
Хитався поміж театру, що небом все огортав.
Нашіптував собі мантру, і серцем її ховав.
А люд сміявся й плакав, викотувався із лав.
У мандрівника у часі ще так багато справ.
Уран розкинув знову пастельне полотно,
І Геліос розлився гранатовим вином.
Вишневий білий цвіт летів на саме дно.
Сміялась Амфітріта, нашіптував Посейдон.
Здавалося ще мить, і ось його нема.
Тепер лиш запах м'яти й палаюча зима.
Вона ще міцно спала, він дихав крадькома,
Кохана і безцінна, блаженна і жива.
Присвячено моїй Киці
05.05.20 ©Стася
(Максим Стаськів)
(Maksym Staskiv)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874830
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.05.2020
автор: Моряк