В кожній родині свої іменини (проза)



“На  віку,  як  на  довгій  ниві”  -  каже  народне  прислів'я.  Коли  згадую  його,  в  глибині  уяви  постає  неозоре  осіннє  поле  в  години  надвечір'я  і  самотня  постать  вже  немолодої,  худорлявої,  виснаженої  від  утоми  людини,  яка  понуро  бреде  по  стерні,  намагаючись  не  збитися  з  борозди  —  ледь  помітної,  кострубатої,  геть  всіяної  засушеними  літньою  спекою  грудками  землі,  що  залишилися  там  ще  з  весни.  І  тоді  в  унісон  з  уявою,  подумки  гортаю  сторінки  власної  “Книги  Життя”,  згадуючи  безліч  епізодів,  що  їх  не  розвіяли  буремні  вітри,  не  змили  численні  дощі  і  зливи,  не  приспав  забуттям  швидкоплинний  Час.
Зрідка  пригадується  епізод,  який  здивував  до  глибини  душі.  Колись,  давно,  ще  у  пору  юності...

...  Новозбудований  завод  пластмас.  Сюди  мене  направили  після  закінчення  технікуму.  Більшість  робітників  мешкала  неподалік,  у  зведеному  синхронно  із  заводом  хімзаводському  мікрорайоні.  Тож  люди  мали  можливість  знати  один  одного  не  тільки  як  виробничників,  але  і  як  співмешканців.

Михайло  Михайлович  працював  на  заводі  головним  механіком.  Уже  немолодий,  невеличкого  зросту,  але  кремезний,  самовпевнений  і  дуже  хвалькуватий,  він  любив  теревенити,  перекочуючи  з  угла  в  угол  широкого  слинявого  рота  недопалок  сигарети,  теж  заслинявлений  і  уже  згаслий.  

Героєм  усіх  приповідок  був  він  сам  у  різних  ситуаціях:  як  виробничих,  життєвих,  так  і  особистих,  сімейних,  і  навіть  в  пікантно-інтимних.  Слухачі  імітували  повагу  і  уважність,  підморгуючи  один  одному  і  осміхаючись,  не  вірячи  жодному  слову.  Бо  і  справді,  спів-ставити  Михайла  Михайловича,  зодягнутого  у  засмальцьований  пожмаканий  і  обшарпаний  старий  костюм,  неохайного,  незграбного,  з  образом  високого,  стрункого,  звабливого  героя-коханця  у  модному  білому  костюмі  і  такому  ж  білому  фетровому  капелюсі,  було  просто  неможливо.  

До  того  ж,  люди  знали  його  сім'ю:  дружину  Геню  Абрамівну  —  худеньку,  мовчазну,  непоказну  жіночку,  і  доньку  Ліду  —  у  всьому  схожу  на  матір.  Подейкували,  що  доньці  уже  під  тридцять  і  ніхто  ніколи  не  бачив,  щоб  були  в  неї  залицяльники,  чи  просто  друзі-чоловіки.  Навіть  подруг  не  було.

Тож  коли  Михайло  Михайлович  з  пафосом  похвалився,  що  донька  вийшла  заміж  за  гарного  молодого  хлопця,  який  заради  неї  приїхав  у  Донецьк  аж  із  сонячної  чорноморської  Одеси,  співпрацівники  десь  із  тиждень  кепкували,  сприйнявши  це  як  чергову  побрехеньку.
Але  коли  головний  механік  працевлаштував  зятя  на  завод,  прикусили  язики  і  декілька  днів  не  наважувалися  знайомитися  з  юнаком,  здивовано  вивчаючи  здаля.  
А  парубок  і  справді  був  гарний:  стрункий,  високий,  із  спортивною  статурою,  приязним  красивим  обличчям  і  густою  хвилястою  чорнявою  шевелюрою.  
Трохи  освоївшись,  він  першим  почав  спілкуватися  з  робітниками  своєї  зміни.

Хімічне  виробництво  не  вимагає  багатолюдності  —  реакції  зосереджені  у  багатоповерхових  місткостях-реакторах,  оснащених  безліччю  приладів,  які  стежать  за  ходом  процесів,  автоматично  вмикаючи  чи  вимикаючи  необхідні  механізми.  Тож  робітникам-апаратникам  не  протязі  зміни  необхідно  тільки  контролювати,  співставляти  покази  і  в  разі  необхідності  викликати  ремонтну  бригаду.
Такий  режим  роботи  дозволяє  вибрати  вільний  час  для  спілкування,  особливо  на  другій  чи  третій  зміні,  коли  у  начальства  закінчився  робочий  день.

Незабаром  Фіма  —  зять  Михайла  Михайловича,  став  “своїм  хлопцем”  у  колективі.  Настільки  ”своїм”,  що  якось  найзавзятіший  відчайдух  Коля  -  ”базікало”  (так  позаочі  називали  його  співпрацівники),  під  час  “перекусу”  свіженькими  пиріжечками,  купленими  у  буфетниці  Надійки,  спитав:

-  Фімо,  ти  такий  гарний  хлопець,  такий  молодий,  мрієш  про  вищу  освіту...  Ось  ми  всі  ніяк  второпати  не  можемо:  що  вимусило  тебе  оженитися  на  Ліді?  Вона  ж  зовсім  негарна  і,  мабуть,  старша  від  тебе?

-  Так  ,-  приязно  усміхнувся  Фіма,  -  на  шість  років  старша.  

-  Отакої!  Признайся  чесно,  ти  що,  переспав  з  нею  сп'яну,  а  вона  “залетіла”,  і  тебе  примусили?

-  Ні!  -  щиро  засміявся  хлопець.  -  Її  батьки  запропонували  моїм  батькам,  щоб  ми  побралися.  Це  було  за  рік  до  нашого  весілля.  Тоді  вони  до  нас  в  Одесу  приїздили  на  сімейне  свято,  бо  ми  з  Лідою  дальні  родичі.  Її  прабабця  і  мій  прадід  —  сестра  і  брат.

-  То  хіба  так  можна?!!  !-  Коля-”базікало”  аж  очі  витріщив.
-  У  нас,  євреїв,  можна.
-  Але  ж  вона...  Поряд  з  тобою...
-  Вона  —  моя  родичка  і  зовсім  не  винувата  в  тому,  що  народилася  негарною.Через  це  її,  бідолаху,  і  заміж  ніхто  не  бере.  То  хто  ж  пожаліє  нещасну  дівчину,  як  не  рідна  людина?  Ось  я  і  вирішив  пожаліти  сестричку.

Всі  ошелешено  дожовували  пиріжки,  а  потім  мовчки  розійшлися  по  робочих  місцях.

Дивна  історія  одруження  доньки  Михайла  Михайловича  із  швидкістю  блискавки  поширилася  серед  людей.  Дехто  підсміювався,  дехто  замислювався,  але  більшість  дивувалися  і  не  вірили  в  довготривалість  такого  шлюбу.  З  часом  звикли,  розмови  на  цю  тему  затихли,  але  така  подія  в  пам'яті  людей  залишилася.  
Незабаром  Ліда  народила  дівчинку:  гарнюсеньку,  жваву,  схожу  на  Фіму.

Якось  вранці,  в  магазині,  стоячи  в  черзі  у  молочному  відділі,  за  декілька  чоловік  попереду  себе  я  помітила  Геню  Абрамівну.  Продавщиця,  взявши  у  неї  чотирилітровий  бідончик,  запитала:  
-  Повний?

-  Ні.  В  бідончик  один  літр  і  ось  у  цю  баночку,  теж  один  літр,  -  виставила  на  прилавок  літрову  банку.

Ідучи  додому  я  наздогнала  Геню  Абрамівну,  яка  обережно  ступала  по  вибитому  часом,  негодами  і  каблуками,  щербатому  тротуару  поряд  із  сусідкою.    В  правій  руці  вона  тримала,  ніби  дорогоцінну  амфору,  літрову  банку,  не  зводячи  з  неї  очей,    щоб  не  розхлюпати  налите  по  вінця  молоко,  а  в  лівій  —  чотирилітровий  бідончик.

-  Мабуть,  комусь  із  сусідів  молоко  купили?  -  запитала  в  неї  жінка.

-  Ні.  Це  Лідочці,  у  літровій  банці.

-  А  в  бідончику?

-  А  там  для  себе,  теж  літр.

-  То  купили  б  у  бідончик  два  літри,  а  вдома  перелили  в  баночку.  Було  б  для  вас  зручніше.

-  Та  що  ви  кажете!  -  обурено  вигукнула  Геня  Абрамівна.  -  Хіба  не  знаєте,  що  в  магазині  не  доливають!

Жінка  від  здивування  зупинилася  і  аж  заклякла  на  місці,  а  я,  обігнавши  їх,  заспішила  додому,  думаючи:  -  ”Дивні  люди!  Хіба  моя  мама  пожалкувала  б  для  моєї  дитини,  своєї  онучки,  молока,  навіть  придбаного  за  власні  кошти?!”
І  досі  дивуюся,  згадуючи.

А  молодий  гарний  Фіма  вступив  таки  до  інституту.  
Але  через  два  роки  розійшовся  з  Лідою.  
Ось  так.  Виручив  сестричку  і  потім  вправно  виплачував  аліменти.

 Не  завжди  буває,  що  “який  їхав,  таку  й  здибав”.  
А  втім,  “в  кожній  родині  свої  іменини”.

 Так  що  ...на  віку,  як  на  довгій  ниві...

18.06.2017

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873665
Рубрика: Нарис
дата надходження 27.04.2020
автор: Людмила Григорівна