Поема
Якщо зсередини суть
побачена, пізнана від Бога —
далі справа ремесла і
Любові, що творить.
1
Ви бачите світ? —
Значить,
ви — нереалізований художник!
Таки прокиньтеся, вряди-годи,
як виявляється, ви — довжник…
Все це, що виперлось з віку ХХ-го,
далі непотрібне,
ба, і не годне...
А просто — не годне,
Значить, ви —
нереалізований художник:
воно ж не бачить...
Художник лиш — бачить,
це ж ви? — що всіх затоплює.
Вийду з-під лісу — раз в сім літ —
Ассирія з Асібрією...
очі б мої такої не бачили! —
як схоплю світ!! — як прикноплю!!
дух! нових слів! неба сила!
нічого не видно з-під кнопки:
ні в кого навіть пробачитись...
Бачте, як серце плаче!
Царя Небесного — в просвіті
побачило...
Прямо? — ні...
та очі
не... звикло-теплі,
не плачуть!
Капайте, сльози, на носик,
капайте, дряглії сльози,
падайте, теплії слізки,
в вікно просвіту залізти
треба ж було нам!
та й сісти:
очі не плачуть — душа й не бачить...
Прагнуть в художність зінакшить;
все — Ісус;
може, у шлунок ввійде
земна слава.
Крикнув Ісус,
бо скачуть мужички з бабами:
«Доки я буду з вами?!
Роде перелюбний, лукавий!»
Очі б мої таке більше не бачили:
більшовизм всіх! —
Раби гаманцеві!
Ба, я не довжник —
вийду з лісу — о... Це — vip!
шумоверхового значення.
Бачу, що в кінці 14-го року...
що буде в кінці 28-го року...
Ви зрозуміли? — що — є бачення...
Чого вкручуватись — лізти в мороку??
Гей, куди дивитесь, втрачені?..
Хочете погледіти світ? —
ви, значить, — нереалізований художник;
очі мої не хочуть (!)
цього бачити:
шлунки не просять пробачення.
Чого ви до мене чіпляєтесь? —
Чого з вікна просвіту стягаєте?
Це як в дитинстві — в вікні —
й стягають...
Щиглик, синички, яскраві снігурчики!..
Що хочете? —
«Стягніть з просвіта Ігорчика! —
Дбають! — Різко в небо вже підтягається!»
«Дуже вже самостійна дитина!»
«Духом втягається, душею тягається,
й що надба на землі ця людина?..»
«Вже й тілом вслід підтягається!»
І все! — вхопилось — споріднене, —
висять на мені всі породи,
згори — донизу
далі висять майбутнії народи,
прямо — облизуються,
миші церковні, гризуни з академій...
все знають — а навіщо самі вони? —
не знають! — не в темі:
мною не зшиті і не пронизані.
З гризунами мистецтва —
гризуни граніту.
З життям навіть не знаються!..
Просиділи 600 літ на Данте,
не розбираючись —
посидимо 330 літ на...
повисимо!
і все вхопилося — і лиш усміхається!..
а ти давай, лиш підтягуйся!
піднімай нас...
Побачим, о-о!!
А я виховано мовлю:
— Треба з Ісусом Христом — обачливіш...
Добачливіш... це
й передбачливо.
Ви розумієте, це не нога собача...
Як це бігти сім років — з покотом —
де й Ісус не вбачає... Боже!
Хтось сказав, що він світ баче!
як я радію!
ви — бачите? значить...
ви — як би ще не дорізаний художник...
Не досмагнули в шкурі...
Що?
тріумфують за крісло? знов підсиджують?
Свою гибель побачили професорішки? —
Кажуть, все бачать професорчики,
але... перетином... трішки.
От хай себе перетином —
які в науці, — чик!!
і полетіли усі умом у кремнії:
розумно досліджуючи...
а світ хай висить
хай поета ненавидить!
За істину! і правду-невістку!
Ну і Давид! От — Давид!
«Милість і істина сретостеся,
Правда і істина облобизастася!»
От чує час геніальність Давидова!
А хто прийде —
двоє слів скаже...
все: все видно!
2
Маріє!..
Царице Маріє...
це я до тебе біжу —
й молодію!
Зроби мені щось...
розтри руку і серце, Серце-Маріє...
я музикант, з тягару — пальці грубіють...
Пренепорочная Маріє...
А знаєш, як з тобою весело мені!
В ці тимчасові дні!
у серці сходяться всі,
й все по-іншому в мені...
Ти... не у вічності я... і піввогники, й огні...
з тембру — серця осінні... напівсплячі,
й півледащі...
Тягни мене, люби! —
бо я у Звіра в пащі!..
І лиш огень
рівно-постійний Твій
у глибині...
Я ним спасаюсь;
нащось — консонантно й тінь дисонансу...
хоч з консонантами здійми мене!
хоч по зубах
у цього —
у цього Звіра й космосу — сонати —
відстукую!
ще молотом із Духа!
Чиста Маріє! (в крові я своїй день за днем...)
мабуть... страшний для страхопудів
слабовухих
Хоч Собі в серце пальці поклади, Маріє, —
од жнив — у мене пальці всі німіють!..
Помер Муслім;, — народ... хто радий,
більш — не раді.
Серце Маріє, ти не ця естрада?
Серце, візьми мене (його) від Звіра,
хай що — то ж їхній символ віри?
Кладуть землі у рота —
гріб, й тирада...
Ні слова про Спасителя, ніде,
й не промайне...
І отакої!
Всі уловлені в сей день.
Дощі почую... і відкинуть — грубі вуха...
І Моцарта відкинулись: не чують...
бо хто чим слухають:
не духом...
«Як може хто — нехай збагне».
Із Господом благословіть тепер мене.
І знов у постсоюзному, ще скраю.
І чистиш мене... пил...
попіл змітаєш?
І всі від серця
прогорять.
Більш й погорять.
І — знаєш...
Усе знаєш:
хто — без Христа...
3
Ми безсмертні! —
Ми в благодаті.
З Ісусом в серці,
з Богом в серці! —
це в Центрі:
чи варто нам периферію
побажати?
Благословенні, Христе,
усі Твої жатви!!
І збіжжя, і жатки;
може, хто сіяв, а, Ти
казав, вступіте ж
в спільне: вступіте
жати...
Бо не послав мене єпископом,
ані охоронцем булькатим:
по два боки зброї обоє:
одному — тулитися писком,
другому — в мішку з прорізом скакати...
а стрибай,
серце, стрибай
поету, в стаккато...
Бо не створив в чині архимандрита
під більш скрипучого митрополита:
після десятків літ
на тюремній стіні
надерти і написати:
«Благо, смирення подав мені, Господи...»
«Слава святій Твоїй благодаті!..»
Нині менш 10 літ «одиночки» присуджують,
не знають, —
це — лиш людину на світ розсердить...
Це несерйозність... це не знімає шкіру —
світу... й нове ще не прийде в серце!
Реально — встряли
між світським і вірою.
Більшість без Сина — не зрозуміли...
в морок назад повіялись:
в з’Раду, в уряди, в демонізм кліру...
В руйнівну прозу.
Церква здригається:
Церква здригнулася: «Де Розум??»
— А, Тарас Шевченко дурний...
Не мав квартири, ні воза, ні хати!
А просто:
в мене як у Павла:
хоч копійку спробуй привласнено мати...
Ти не почав од сього тікати?
Вір мені: ще не відаєш:
ще не палав...
Цьомай св.Петра-поновлювача... цьомай
Калнишевського, Сковороду, цьомай:
святих Ісусових і поетів, всі — в Бога вдома:
не відкинь найвищого —
відкинешся до отакого...
що й не знай — куди цьомати?
І міріади, міріади святих! —
як зір в небі.
От — Христос. Нема хати?
Всі поети елітарні? Ганебні?
Елітарнії, всеелітарнії...
І всі — без усього... сяють! «Шикарні»...
А Христос Кобзареві
урізав палати,
не волів дати:
бо Тарас — дивакуватий...
навроді:
усі «шикарні»! — а то просто поет!
та й ще — народний...
а оце хто «возиться з народом» —
що од цього ще ждати?!
...І тут, в найнеймовірніший момент —
Божа Мати!..
Слава Тобі, що являлась Данте!..
Слава Тобі, що являлась всім — і
до оцього протоколіста й педанта...
Слава Тобі, що являлась —
лиш друг те узнав — Рафаелю...
Хвала Тобі, бо являвсь Твій Огень!
Геніям, надгеніям!
усіх підіймала — під небесну стелю й —
над небесну стелю!
Слава Тобі, благосіннолиственная,
в цім і в усім —
бо декому ще м’яко стелять...
Якби я славив одну Тебе!!
(о мій чуб...)
Боже, нехай живе Божественний безум!!!
повір: я не знаю, але дослідно відчув:
світ лише на Тебе дивився б,
тверезий!
Мудрагелі стали б «дурними» як Павло,
точно кажучи, немудрагелями...
немудрагелі явні — стало б явно — генії!
Коротше, я не зміг би жити далі...
тому — не завершив би поему Христа
найвище: музикально!! —
аби любов потекла по душі-пластиці,
а пластика — у любові,
як би тайно виласкує...
І чим більш тебе любиш, таїну! —
тим більш любляча таїна відповідає...
Коротше! глибинно:
глини і небезпеки слово сягає!..
...І тут помітив я:
один розум чи куняв
чи відлетів і соубражав:
«Значить, так: розум Бог цьому дав,
а хату й ощадження забрав...
допустим — майно прибрав...
або я дурний, чи — як всі... щось маєм...
стулили тихенько від Бога —
й приймають...
Значить, так: я розумний — то цей мене
ображає...
але стій: що тут розум — у Бога безум,
що тут безум — там Розум...
але й тут як тако — не буває:
щоб розумний сказав: ти — дурний.
А як правду сказав — значить, не ображає...
а неправду — навіщо? він же під тим,
що в Небі, під Розумом...
Значить, правда, це — ніби доза...
зате не ображає...»
— Нащо, мамо й таточку,
ви народили мене мутантом?! —
викрикне дитини душа
якогось етапу, —
Нащо було треба дідові
біля Києва високопарканнії дачі??
Нащо було красти
земний розум ледачий
урядам облесливим,
континентальним муцо;цалам?
Ба, нині — тільки небесний
некуплений-нецуплений Розум...
4
Нині
розум земного начальника
всяке діло провалює.
Нема ума в Небі — вважай:
ум в медалях...
Я зміню звук... Без Православ’я —
це католиків погубити;
Більше нічого про Церкву
вже не писатиму:
Дивлячись на ієрархів,
що Христу не покаялись —
більше блюватиму...
Хочте, не хочте...
щоб Бог пропустив через мене
без тонких майочок синтаксису
вкраплену і некраплену
страшнішу за ад Данте
всезмітаючу лаву —
неприборкану
найвищу в вічності радість —
відвагу! —
магматичної формотяги —
новоархангельної!
при якій всі королі нагі!
при якій всі міглі ХХІ- го
поголовно в нахилі! —
в знаряддєвості воскресаючої пісні:
дзвінкої Поезії процесуальності?!!
При слові «процесуальність» —
гордий розум сліпне...
судочинністю віртуальною...
й нічого не соубражає далі,—
кам’яніє — у всевирішальній своїй
вирішальності!!
Розгортаю —
золото Небес: привітальне...
Суть: хоч би нічого
не прорік... дітям і звірам...
Зі шпичака! що Бог — центр...
Не хочете знати!
Знову: а — в якій мірі??
(Дивно, що це —
при моїй безмежності
і недовиміряності...)
Що мене через століття жене!
Торкаючи в ірраціональному Богові
навіть міру.
Діва милосердям забирає мене
у Любов всеопліднюючу,
мирну...
От, йду по вірі:
а вогненні Бах, Бетховен і Верді...
пальці посмоктують! що це?
і основне — до якої міри!!
Надіюсь, ваша сорочка
витяглась
від асоціативної судійности...
Ви чуєте?
у всезагальній ненадійності —
Бог діло це переломлює
вміло —
Ба! євреї очікують: куди тікати ,
не тікати?
це Бога діло?..
чи то — від людини?..
Данте ходив-бродив забудувати години:
на просвітленій монархії... а я у Бог-Сині.
Корпор — в Китай? Тю!
ум де в людини?
«Чи потрібна, яка в голові, людина???»—
інші вже народились...
Судіть — вирішив я покинути:
не сягаєте вертикального,
(ума, не мислі).
Боїтеся, маркшейдери, суто інтуїтивного
духоураження коромисла!
Образного не сягаєм мислення?? —
в науки мітите повсідатись?
повсідались!
мало вам штани поодривати...
Далі:
не сягаєте безсинтаксного, сице, Данте!!
600 літ, задрипанці,
секунданти-препаскуданти?
Так, ні??
ватманні? кульманні спини?
А я для вас розпинаюсь,
ізографлю Богу насухо: розписую...
Чуєте, дитинне-ангельське бачення!
Воно не попускає мені синтаксисів,
жалюгідно повзаючої євроасоціативности...
Не сягаєте новоутворень — асоціативного
мислення??
Тепер нижче:
академічного — сягаєте, помираючого...
богословіє оприличнюєм...
що, не знаєте?.. Логічного?
Ні богові свічка...
Наукового? технологічного?
«сатана святий»...
Комп’ютерного?
Творче наш! любові Подателю!
виплюну з рота життя червоне
що від ніг мислень
антихриста во оних —
у цих його солдатах...
Великою любов’ю — великий бій,
великих перепружень — вода з кров’ю...
Випий море, адам сліпий...
Опускаюся, Подателю любові!!
Ще нижче тьмооко? — окерло...
Побачили б люблячі — терміново померли б...
Коліщата виведення особистостей
із вжитку коліщатами.
Тріщить тріщате, пожина коліщатно!
Милосердіє!
Милосердіє — полишити всіх у лещатах?
Де ви? Справжнє щастя — що
не знаєте що з вашим розумом —
ваше в тім щастя, що не знаєте —
в якім ви нещасті...
Досить!
Диявол! —
корпо-тогосвітними...
Спасеш мерців того світу,
як мерці звідти
керують такими ж у цьому:
в «спільній привітності»?
Воля не-Христова! —
порочність! завада!
завада для Любові.
Відмова! —
випий море,
сліпа з роду до гробу, гадино.
Здохнеш, збезкриліла,
без Синового слова!!
Стримано б мені
за Христа помирати:
бунт рабський — невігласів:
не аристократів.
...Люблю! люблю! —
люби мене, Маріє!
Краще люби! —
Ти богом вогневієш —
наймилосердніша!!
Прости мене,
прости і їх,
я музикант —
а пальці вже дерев’яніють!..
у мене й руки тут закам’яніють...
і весь я тут — задебелію!...
любов’ю серця
вибраний у Царство!
Та скільки ж їх,
у полотні сирім, від господарства...
Спаси,
зглянься, серце Маріє!!
5
Христос Бог — єсть.
Ми ж — дивлячись
як стати.
Ви є?
як слово повне благодаті,
нерукотворність райдуг, щастя і мостів —
вони під хмарами здіймають пил,
водний, гарячо-легкий пил:
на що і треба мені крилом стати —
і міст здійматиме —
слава небес прийматиме —
прийматиме і інший світ —
та на копил
небесний
душу обертатиме.
Ви — не літати??
дитинства прагнення;
як зрілості — ума крилатого...
Несе?
У небеса крильми
підносить златослов’я!
Значить — Ісус!
Поема — слави й Імені Христового...
І відійду тоді.
Мене не стане видно.
Він — Він! і світло
хмарами
поля
в росах читатиме...
Я відійду мов гірний солод у Давида...
Ба! і нічим,
нікому вже не заважатиму.
Слова від Ісуса — стане видно.
Сім’я летючості!
Як зерном засівають,
так словом — Слово ниву засіватиме.
Він! мета ваша... нині йме
поеми з благодаті.
І — підійматиме
дорогоцінні камені!!! О... Вас.
В храм Вишнього.
І вранці світло упізнають.
О, Богу це важливо
і — можливо:
все — в нас знизу летить,
до сього дня унеможливлене:
Й все в нас — увись летить...
Це — душі.
Мислі — обертонами,
як мислі.
І голос! —
голос обертоном —
до Бога вмить!!
А в горлі вщух? стариться світ? —
щось з тоном? —
І ось живем? чи чуєм? —
Велик політ, бо світ летить!
На дакрокрилах
вишкрібся — я — з глини
глянув із висоти
більш метрів тисяч трьох —
і — ох!
яка краса!! яка картина!..
Ради оцього було варто жить...
І що?
а... світ летить...
Тепер хтось в ямі, в келії сидить:
терпить — і зрозуміло, і — терпить...
Як вбачив я Красу...
Красу і Славу, Вічную Весну —
серце побачило —
то вже одно є: жити
чи не жить.
Бо як сказать?
Як світ любить?
Ти є відважна.
Ти все і вся. І хто це скаже?
Відважне явлення Твоїх хотінь.
Як Ти є явленням, я —
явищем,
чи тільки тінь...
Увага, мовим, тут Пречиста.
Древо розквічує свідоме листя,
шелескання і життєлистя...
Любляча ревність —
це Христос, по Христі ревність.
Древо росте,
древо цвіте,
златі на древі.
О, зціленість — радостетворна!
Простість, здоровість і —
смиренна простота.
Любов, любов Христа,
любов огорне:
і без ракет полетите.
Ті, хто готові.
Це повнота у Богові Христові.
Златі на древі.
Дух, де захоче, віє.
І є Христова ревність!
Певна.
Певним...
6
Стріча — буття і Бог!
назустріч — линуть...
вдаль на весну
прощаємось —
і клин за клином...
клин за клином.
Так Ти — Весна!
Весна з Христом —
то ви єдині.
Так, розхитавши свіжі далі —
клин за клином...
Весна і Бог, і розхитальність,
і — теплі руки й висі...
О, самозречено
любові стрічі віддались ми...
як ластівки
як білі лебеді —
за кличем.
Клич! — що і розтоплює серця!
Й все знов:
шлях і плоди,
плід і дорога знесень...
там шал,
то жар,
любов-буття!
зустріч — і шал священних весен!!!
Життя!
і щиглики й посмітюшки —
у адаманти лику!
Знов пісня!
і за пісню смик —
із пекла у Життя велике...
Ти мене витягнула з пекла!
Спокійно, Ігоре, світ ще не вмер.
Я думав — світ себе зарве...
і думав — він себе, нещаху, роздере,
шкірки культур — пірве...
Бо так люблю! — (спокійно...)
лише одні крапки... з тире...
Летить!
Летить цей клич
аж до оголення, я перепрошую, дерев!..
Пірве!
пірве вас! синіх
в мреві — Дух пірве
все те, що у Христові ревне...
Без Слова от —
стоять даремно...
от встеж — хто Бога ради...
І що? раз одчепивсь —
в потоці правди!
Встають! злітають — всесмиреннії!
златі на древі.
І все — в Любов,
і у тепло; і — пріч.
«Пішли всі геть!!» — це я (?), не я.
О всі пісні! — з Твойого
серця, й шуба з пліч...
І річ за річчю, як в скриню,
річ за річчю!
(й куди Бог дивиться?)
Твоя медова річ!
І все — літає!
й все переламано —
й всі переломлені —
та все злітає!
а українська річ... цей гомін,
не стихає.
І поле Данте — мов
світає...
7
Внутрішньо хто залишався вільним...
Мав Божу обраність
і свою справу.
Збувсь тонкоцвяшним, радісним — недільним.
Не лукавим!
Зайшлі підуть по металу.
І з небес спускав тугі корзини —
траєкторіями —
апельсин... і страву.
Першістю ввійшли під землю —
магазини:
іже з ними — підуть по металу.
Не закінчується м’якість —
в Божій силі...
йдучим звідусіль!
Точна Церква — точно Христа тіло.
Вічність:
остаються точні ділом...
8
Вірую:
до-слівне, невисловлене —
і на очеретину крізь воду...
дивлюсь — із-за моря — входить.
Грає в відкладеній лірі
вітер —
як все незриме — по вірі...
Вкладуть під церкву, у вмінні...
і відійдуть до воздухів:
скрипку, перекладену камінням...
«Каже — баче : духом із неба,
очі як зорі, бач, води-глибочиці».
...Маріє!!
в мене плечі дебеліють!.
О, очі ці...
9
Тобі, мій Господи живий,
світлопечально сповідаюсь.
Що інших й не було б
дверей печалям,
бо двері, двері відчиняєш
далі й далі:
не нам, не нам —
славі Своїй...
світлим словам.
Ти бачиш, починаю що робити...
То відчини нам серця двері;
за ранішбулих — знав промови Аліг’єрі...
діти усі... де півжерці, а де бандити...
щелепи мені крутять...
Мочаться... страх як в тьмі! чим заважають
говорити...
І здичавіли —
і люди, і слова!
Ти посип сіллю
мого грішнорота...
Цей друг, він мій язик...
і слів, й святих неяснії права...
Господи, майже... тяжкі рани;
полудень мене б —
братом не назвав;
от подивись: язик — як ніч...
припухлий...
Боже, землю я лизав...
і що мені?!
я тепер — ранок!..
І чи не море я —
ще й гадство душ лизать?
Я б тут за мить хвилин
одгрохав все, — весь зал!
...Посип-но гласних, що казать? —
усе шипить і мало стачить.
Без слово-бачення і дух
ще мало значить...
і провертається в азах.
Так, любов, Боже! Пагін і пагін...
... Як дітям яблука — та й
на вікна ослін...
...Боже, верни хоча би — до голандця,
до «Послів»!;
Я б вшпетив рота тим,
реформникам! й христомарнотникам;
а ні — вживу скликать піду,
на світлий Дух —
любов’ю світлою, і іменами кликать слів!
і вирву ними
брехнь язик — відомого Мерзотника!!
І Ти б поміг — поспів:
м’якого сонця б нам!!
а то — партачитимуть...
й провалять в грунт міста...
Я нагадаю, як Ти бачив:
що це значить...
Від Тебе, Слово, видіння і жах.
А Ти не жінка...
Іде прозріння... інколи..
це єсть в словах:
в потічках вглиб,
в пагонах ввись...
зростається роз’єднане колись...
Духовідбиток у свободі.
Тобі, Христе,
і Тобі, Діво,
й м’якому сонцю я моливсь...
Ради ідеї м’якості...
раді ідеї м’якості,
що так по мені
здвобіч і ходить...
10
Й світ не поступиться —
більш, ніж намолено...
Славлю, Слово, Твої глаголи,
«грають Моцарта» — так
інколи мовлять...
й далі — нічого...
Жодного образу:
ніколи, ніколи.
Ніколу Святого — мені б...
О, ви зобачите, як той Нікола
мовить:
«Моцарта грають: коні...
Коні в темній-претемній залі, коні...
Моцарт — з світлого небораю —
мов та ікона!»
Дивляться з ями
пуголовки іконні!..
Грають Моцарта, Миколаю мій, коням...
ввись грають —
ввись тягнуть себе
пуголовки іконно...
білолицеголові...
Коні!
з зали тягнуться — чорноголові...
Аж розтягнено тулуби їм —
як перед фінішем! — з конними!
Коні довгомордії з комонними...
Пуголовків — вгору,
тягне увись, вгору, вгору!
Серце — говорить,
серцю говорить — серце!
говорим!
Пуголовків —
дух струною зрізає:
тягнуться:
водорості білоголові —
хитаються!
вибухом Моцарта
очі круглостолові
очі квадратноголові
вибухне Моцарт!
«Ріст цін!»
а — різці!
дух — смички — поплавці!
потанцюйте,
стільці! — при Співці!
Сиплються зверху слова в папірці...
Моцарт як слово!
Жне темінь покришку,
вискочмо — в цім!
Моцарт над кришкою!
Криш-ш-ша... жар у руці...
Не з’їдемо кришкою!
мишки — і мишки...
коні — й рівці!
Не з’їдемо — кришою!
«В тебе завжди щось висмикнеться...»
Молодці!
Ух, у сільці... «Об кришку, ці...»
А все ваші, всі ваші, Моцарти ці...
Всі живі!? Молодці!
Ох!..
Так мов проскакую в кратері —
і безкарно:
поперед зірок,
в кратері серця Божої Матері —
спробував би я (чи хто) написати
бездарно...
Так, ще не знаєте Божої Матері.
Благословенні, Христе,
усі Твої жатви!!
І збіжжя, і жатки;
може, хто сіяв, а, Ти
казав, вступіте ж в
спільне: вступіте
жати...
Листопад 2008,
11.01.2009, Київ
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872884
Рубрика: Поема
дата надходження 21.04.2020
автор: Шевчук Ігор Степанович