Окурена, одурена, обурена
під небом обважнілим і німим
лежиш, мов похоронна тиха урна.
З тобою лежимо разом і ми.
У мазанках нас – видимо-невидимо,
мов тіла розпростертого твого.
Чуму і дим з тобою пересидимо?
Розшарпує тебе, нагу, вогонь.
А квітень – в шатах, в шапці пишній, вишитій
із вишень, груш, із яблук і жердель.
Агов! Живі ще в мазанках? Ще дишите?
Ще трішки потерпіть. Вже "брат" іде.
Байдуже, що лице його налигане,
від "братської любові" аж косе.
З лісів іде. Стрічайте – вже на вигоні.
Іде і вам любов свою несе.
Вона палка, аж сосни не витримують.
Аж в небо вогняні стримлять стовпи.
За нею мчать, мов лірики – за римою,
з кадил чуму розкурюють попи.
Окурюють, одурюють, обурюють.
Під небом цим, приречено німим,
накрило землю темрявою бурою.
Палають небеса, ліси і ми.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872556
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.04.2020
автор: Олександр Обрій