Зароблений сосновий костюм личить бамбукові. Карбованець за ампулу,як наслідок-автограф на лиці. Здавалось би,вже восьме повідомлення,але так туго затягнений шарф на подряпаній шиї. Закриті очі відчувають подих весни. Я йду по озоновому асфальту,по давно забутій вулиці,намагаюсь згадати-це кислотою розписано.
Тобі личить правда. Спочатку удар,потім цілуй да так щоб кров запеклась. Жаром обдуває погляд,пропалюю синець на коліні. У емоцій немає гендеру:сльози всього натрій хлор,усмішка-дофамін. У мене немає емоцій. Вони зникли. Раптово загубилась в павутині слів яких не знала,чи просто складність обрала мене. Я не відрікаюсь від цього.
Свобода це коли ти не боїшся що сказав щось не те,бляха,це тоді коли ти можеш п’яний в дупель приповзли в свою халупу о 5 ранку й кричати що життя гівно;це стояти перед носом поїзду який насувається як грім в сонячний день і за секунду відкотитись на землю заливаючись радісними сльозами;свобода це вибір,тільки зроби крок,в нікуди чи в небеса,зіграй в ящик,виграй на спір торпеду і розділи з друзями;пошли начальника,поцілуй подругу,плач якщо мужик,набий наосліп тату,скажи їм що любиш,скажи що не гетеро,вмаж першому зустрічному ляпаса,влаштуй бунт,бунтарство-молодість,і ти в ній коктейль Молотова.
Половина людей у цьому вагоні мені снилась. Я вдивлялась у моменти,діафрагмою хапаючи повітря. Ланцюг на шиї приваблював,але мені хотілось його затягнути на повну. Чи був сенс у чомусь? У розмовах,діях,почуттях? У людях врешті-решт? Створювалась унікальність яка була пародією. Не говори,не мовчи. Шекспір би сміявся.
На дні-там де тебе не достануть чужі. Скільки вже там валяєшся,коли ти народився? Чисто чорними нитками обв‘язаний,білими-тягнеш думки. Розряд.Зупинка. Живий все таки.
Чи можна вважати сьогоднішній похід до лікаря успішним? Діагноз невизначений,його не існує. Як і мене. Град мимоволі падав мені у жменю і я з тріском ламала його чекаючи 18 трамвай. Червоні руки стали прозорими а очі-пісними мов різдвяна юшка. У вухах дзвеніло від суму,хто ж їх так пригрів?
Спів мов інфразвук виблискує тонами,його відчуваєш у глибині морів коли дельфіни плачуть в унісон. Відлюдник танцює під Карпатську трембіту у засмічених горах,а малахітова отава пестить шиповану душу. Шифруються бо полошаться,раптом хтось забере їх щастя?
Черепиця давно посипалась, поки гудуть стіни. Бабусі припинили гіперболізувати,внуки жнуть колосся блекле вже не першу ніч. Я заплітаю їй чорну косу,а вона все не зав’язується та виблискує курчавими петлями на місяць. So simply pleasure,but so hardly to desire. Ми це острів тихих бухт в океані пустель.
Дедлайни горять, а я все п‘ю ту кляту каву. Можна було б погадати на гущі але виливаю у старий фікус(хоть комусь користь). Нігілістична позиція завжди покарана,стоячи на гречці колінами мені тлумачили. Одумайся,ще не все втрачено! А що було забуто?
Коли я приїхала,першим же ділом вилізла зі своєї сталінки й побігла шайкою об‘їдати шовковицю. Не помітивши як вилізла вище всіх у пошуках спілих плодів,промайнула мить. Я пам’ятаю момент псевдосвободи,коли спроба вхопитись за крайню гілку не увінчалась успіхом. Відкрила очі вже удома,коли мене принесли всю подряпану й перелякану на скрипучий диван. Зате дістала. Так тепло.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872125
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.04.2020
автор: Рефлексія