[b]За широким, за долом, де гойдається нива,
Розплела дивні коси там вербичка вродлива,
Над ставочком маленьким, що згубився у полі.
Біля верби стояли дві розкішні тополі.
Між собою шепочуть, на вербу споглядають.
«Та коли ж ця малеча підросла?» все гадають.
«Ще торік зовсім юна, непримітна стояла.
Повесні ж, бач, вербичка ген красунею стала!»
Ніби щойно в ставочку свої коси помила –
Стрункий стан, молоденька, до води прихилила.
Та й застигла на місці. Задивилась у воду,
Бо побачила раптом надзвичайну там вроду!
Скільки ж будеш собою милуватись, вербичко?
Та все нижче схиляє до води своє личко.
Хоч і стан геть зігнувся – до ставка припадає,
Бо нікого крім себе вона не помічає.
Тож собою, рідненькі, милуватись не треба!
Рівно спину тримайте та глядіть перед себе!
Щоби так одиноко у красі не змарніти
З усіма в світі треба в мирі й злагоді жити![i][/i][/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870972
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.04.2020
автор: ялідія