притча
Ясної днини на околиці села,
Що враз межує із великим лісом,
Завзятий селянин стоги складав,
Пахуче сіно, щоб худобі їсти.
Із хати з ним прибіг домашній Кіт,
В траві з метеликами й кониками грався,
Він мешкав у хазяїна багато літ,
Із бідуваннями і скрутами не знався.
Отак потрохи, далі й далі в ліс,
Стрибаючи в траві, неначе Лев,
Той Котик ненароком вліз –
Страшенний Тигр повстав із-за дерев.
«Оце дива! Ти з нашої породи! –
Тигр дуже здивувався виду кішки, –
Але чому малий такий? Я у природі
Не бачив родичів, як ти завбільшки!»
Либонь зі страху, знаної причини,
Принишклий Кіт налякано мовчав,
Нарешті, важко проковтнувши слину,
Непевним голосом насилу пром’явчав:
«О, Царю мій! Якби Ви тільки знали,
В яку халепу вскочив наший рід!
Нас люди всіх колись арештували,
І вже не випустять повік на вільний світ!
Вся справа в тому, що ми так в людей
Бідуємо, що не казати ліпше,
Не можна навіть стежити мишей,
То як же, бідним, вирости нам більшими?»
«Хто смів обмежувати вас? Ану веди
Мене до тої знахабнілої людини!
Я покажу їй зараз шлях туди,
Де пам’ятатиме про мене щогодини!»
І Кіт повів до селянина Тигра…
Той саме скирту щойно довершив,
Тож розминутися вони не встигли,
Як Тигр узлісся ревом оглушив:
«Ти нащо мого родича зобидив?
Рости великим не даєш йому!
Не знаю, що з тобою і зробити?
Тобі я оголошую війну!»
«Ну... воювати, значить... воювати, –
Тут селянин прищурив ліве око, –
Але дозволь мені ту силу взяти,
Що вдома я зоставив ненароком.
Без неї ти ураз мене здолаєш,
Так що не варто навіть починати,
Я швидко збігаю, ти трохи почекаєш,
І от тоді вже будем воювати!»
«Ну що ж, біжи!»
«А як і ти втечеш?
Не дочекаєшся мене, і я даремно
Все буду бігати… Давай-но я тебе
Мотузкою припну, аби напевно
Вже дочекався ти!».
«Ну що ж, в’яжи!», –
І селянин до дерева товстого
Приладив Тигра. Сам пішов у ліс,
Там вирубав дубину двометрову,
І повернувся. І її приніс:
«Аж ось де тая сила! Здуру ти
Мене нізащо думав покарати?!
Не розібрався в справах – то тремти!» –
І як пішов він Тигра лупцювати!!
І небо, і земля горіли на узліссі!!!
А селянин все бив! І не переставав!
Аж поки Тигр на небо ледве не вознісся,
Тоді лиш зупинився, й Тигра відв’язав:
«Тепер іди! Надалі будеш знати,
Що як хвалитися собою десь почнеш,
То і про мене не забудеш пригадати,
Бо ще зустріну – оттоді помреш!»
Поплівся Тигр, ледь не поклавши шкіру,
Лишень Коту заледве протужив:
«Це добре… брате… що у цього… звіра…
Ти хоч такого… розміру… нажив…»
***
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870452
Рубрика: Байка
дата надходження 02.04.2020
автор: Щєпкін Сергій