Зоря світає світовая,
А на землі вої вітають,
Та не богів добра, а тьми
І сонце щитом закривають.
Криваве полум’я пала,
Горять серця хоробрі, вольні.
Їм не потрібні гради стольні,
Коли рабиня їх земля.
І збагровіло сизе поле
Під Вількомиром. Дух вита
Твій Володимире-соколе
І виє вовком, й сновига.
Братерство з литовцями – мана,
Бо їм потрібна лиш земля…
О, земле русинська, кохана
Ошукана блудиш в кайданах…
І вже не закине слівця
Князь Свидригайло, мужній воїн,
Бо Сигізмундова шабля
Поклала край, неначе Трої,
Князівству Руському. Нехай
Же українець одне лиш знає:
Литовець сам собі допомагає.
Підкорено наш рідний край…
Горить над нами Боже сонце,
Сміється-плаче соловей.
І всі страждають – чи не сон це?
І начитавшися статей
Литовських й уній всяких
Одне пізнав наш селянин:
Земля тепер лиш для багатих.
А ти, мій друже, сам-один
На землі предків, що звитяжно
Ходили в дальнії походи
Та й берегли Дніпровські води.
І скигле вороння протяжно
Над їх могилами в степу,
Бо не назбиравши міху
І золота, і срібла вповні
Не піде наш сусіда добрий.
А ви не плачте, руські люде,
Храніте сльози на той рік.
Нехай Господь з нами пребуде,
Бо й квилити весь час – се гріх.
Курбан-байрам. Війна та зрада.
Богдан Хмельницький за ясир
Татарське військо припросив
На нашу землю для поради..
Лежить хан Амурат блідий;
Татари кримські врозтіч пруть,
Бо іновірці віри ймуть
Свому закону, що велить
У свято бійки не вчиняти,
У війнах участі не брати.
Тікають кримчаки, аж вітер
Свистить між башликів у вуха:
Богдан своїх же бо не слухав
Та й московітам в руки впер.
Вони багато обіцяли народу нашому,
Аж та верба, що при діброві
Грушами, сотнями цвіла. Й по тому
Заприсяглися всі на крові
Цареві. Тому, хто обіцянок не дає,
І зобов’язань не бере,
Бо Його діло люд приспати,
А розбудивши в пекло страти,
І муки, й панщини втягти.
І ти, Мазепо, теж повівся
Та від безвиході до шведів
Звертався, болісно молився.
Та Україноньку не вгледів.
І ні молдавські володарі,
Ані московські мудрі царі,
Ні султани турецькії,
Ані королі шведськії
Не помочі для нас шукали,
Щоб нашу долю рятувати.
А лиш, щоб землі загарбати
Та території, що вкрали
До себе вміло приєднати
Мотуззям, залізом, ціпами.
І стати паном над панами,
І в світі добре царювати.
Ех, ви, вкраїнці, храбрі серця,
Невже від фашистів чекали
Помочі? Але ж на герці
Не ви їх, а вони скоряли.
Як батальйон ви назвали ім’ям
Птахи мирної й вільної завжди?
«Нахтігаль»… Жертвуючи життям,
Ви губили усе і назавжди.
Нами користувалися різні країни
Аби собі добробут й щастя звоювати
І не зважаючи на інтереси України,
Вони підкорювали аби панувати.
Народе мій, ти змучений віками,
Згорьований, зневажений всім світом.
Рости собі сама, буяй же пишними садам,
Моя земля і радуй око житом!
Ти вір у свою силу, моя нене,
Бо ще живі мужі твої хоробрі.
Ми самі вибудуємо у добрі
Державу сильну, націю єдину!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870440
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 02.04.2020
автор: Ангеліна Спільник