З глухої опівночі, до росистого ранку,
Від знайомих до болю, хмурих стежок алей,
До провулків брущатих, по зеленому сяйву,
Я шукав вир чаклунський променистих очей.
По хмаринках вологих йшов, розірвав небеса,
Доторкнувся руками віщих там сновидінь,
Аби врешті дізнатися, де сховалася Та,
Чия постать пригожа, народила мій біль…
В неї очі так схожі, з листям раннього квітня,
В серці травень барвистий тче полотна весні,
Ще жива, в спілих грудях, нерозтрачена мрія,
І синиця чекає волю в ніжній руці.
Вона десь там самотня…Я це все відчуваю,
Я її ритм артерій, й кожен подих ловлю!
І про пам`ять кохання, як про скарб життя дбаю,
Бо ті очі зелені, до сих пір ще люблю.
Там на небі, на хмарах, божі слуги сміються,
Саркастично крізь зуби, доля шкіриться нам,
А у мене по тілу, жили - струни аж рвуться
І сповив душу грішну, цей зелений туман!
Та нас янголи люблять, я в це вірю і знаю,
Може вже Амур юний, точить стріли й для нас.
Я дійду небесами до всесвітнього краю,
І мене не зупинить цей безжалісний час!
Не зупинить ніхто і ніщо, щоб побачити,
Хоч на мить у очах тих, знов квітневу весну
І словами з душі, нову зустріч призначити,
Аби тихо на вушко, прошептати: Люблю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869295
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.03.2020
автор: Ярослав Ланьо