Безхмарне небо, місяць засвітився,
Але уже не виє вовк-дивак,
Бо з ним давно колись він розлучився,
Й собі по світу ходить одинак.
Вже те не заворожує світило,
Що подих поривало і жагу,
Було хоча колись безцінно миле,
Та щастя перелилось у нудьгу.
Він не такий, як вся вовчина зграя,
Він сам по собі, хоч і є добряк,
І він чекає, кожен день чекає,
Коли всміхнеться сонце, давши знак.
Він закохався у його проміння,
Зігрітий ніжним лагідним теплом.
Воно на все життя його святиня,
Хоч і не бути разом їм обом.
Він був щасливим, що його лиш бачить,
І кожен день йому він шле привіт,
Воно для нього так багато значить,
Воно для нього наче цілий світ.
Він відчував тепло його і спеку,
Та доторкнутись як йому не знав,
Бо жаль, воно далеко, так далеко,
Лиш видно його відблиски заграв.
Давно він вити перестав ночами,
Заснувши на холодній ковдрі трав.
Вітаючи вовчиними піснями,
Його світанок кожен він стрічав.
Щодня на сонце виє вовк, співає
Про те що його доля не проста.
Іде у даль кудись до небокраю,
І так минають всі його літа...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867904
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.03.2020
автор: Анастасия Яковлева