Каяття… /проза /

         
                     Ранковий  гомін  пробуджував  місто….
     Володя,  славний,  чорнявий  хлопчина,  проснувся  й  відразу  позирнув  на  двері  до  балкону.  Ага,  ось,  що  мене  розбудило.  Й  швидко  одяг  спортивні  штани,  потягуючись,  вийшов  на  балкон.  Літній  вітерець  здіймав  чуприну,  він  озирав  все  навкруги  й  тішився.  Ну  от  нарешті  батьки  отримали  квартиру,  як  добре,  ще  й  школа  близько.  Хоча  й  навчатися  залишалося  два  роки  та    все  ж  так  було  приємно.  Легке  хвилювання  переслідувало  його,  вчителі    ж  інші  й  колектив  класу,  як  приймуть?  
   Та  школа,  де  він    раніше  навчався,  знаходилася    на  околиці  міста.  Його  сім`я  жила  в  старому    приватному  будинку,  що  залишився  від  бабусі.  Неподалік  березовий  гай,  шкільний  стадіон  й  здавалося  рукою  подати  до  Дніпра,  який  всіх  приваблював,,  особливо  в  теплу  погоду.  Було  де  з  друзями    розважитися,  свобода.    За  цим,  всім  звичайно  шкодуватиме,  але  ж    щодня  туди    їздити  не  буде    -  далеченько.
   Задоволено,  примружуючи  очі,  повернувся  в  ліжко,  намагався,  заснути.  На  душі  тепло,  бажання  поніжитися…  Тта  чому  й  ні,  адже    батьки  теж  відпочивають.  
   Його  розбудили  веселі  голоси  і  брязкіт  посуди  з  кухні.    Магнітом,  потягнуло  на  балкон,  ще  раз  подивитися,  куди  потрапив  й    в  якому  середовищі  буде  знаходитися.  Здивувався  від  побаченого,  це  так  зранку?!  Між  квітучими  акаціями,  за  довгим  столом,  декілька  чоловіків  грали  в  доміно,  про  щось  сперечалися,  махали  руками    й  раз  -  по  -  раз  сміялися.
 Хлопця  все  цікавило…  Ледь  перехилившись  за  поручні  балкону,  всміхнувся,  побачивши  біля  кожного  під`їзду  дерев`яні  лаковані  лавки.  О,  це  ж  так  добре,  для  всіх    комфортно.  За  сквером  знаходився  такий  же    п`ятиповерховий  будинок  і  біля  кожного  під`їзду  теж  виднілися  лавки.  Здається  тут,  не  сумно  буде,  в  дворі  знайдуться  друзі,  з  такими  висновками,  повернувся  до  кімнати.
Він  чув,  як  грюкнули  вхідні  двері  і  відразу  пролунав  голос  мами,
-  Синку,  тато  вже  пішов  на  роботу,  може  поснідаєш  зі  мною,вдвох  веселіше.  Думаю  вже  час….  
   Нова  школа,  нові  друзі…  Все  ввійшло  в  свою  колію.  З  цього  ж  будинку  двоє    однокласників  і  з  будинку  навпроти,    декілька  дівчат.  Всі  ходили  в  одну  школу,  але  навчалися  по  різних  класах.    
   Теплими  вечорами,  в  дворі  за  столом  весела  компанія,  приколи,  анекдоти,  інколи,  під  настрій,  бринькання  гітарою.  Хлопець,  хоч  і    не  вмів  грати  ні  на  одному  з  музичних    інструментів  та    коли  хтось  співав,  то  з  задоволенням  підспівував.
       Майже  щоранку  Тамара  виглядала  в  вікно,  до  будинку  навпроти.  З  під`їзду  виходив  Володя,  він  привернув  її  увагу  з  першого  ж  вечора  -    коли  в  сквері    зібралася  молодь.  Кохання  з  першого  погляду,  їй    хотілося  бути  з  ним  поруч,  чути  його  голос.  Раділа  ранковій  зустрічі,  як  всі  йшли  до  школи,  в  очах  веселики  і  ніжні  погляди,  в  надії,  що  помітить.  
   Але  її    теплий  погляд,  веселий  сміх,  не  привертали  його  уваги.  Чому?  Скільки  раз  запитувала  себе,  такий  холодний,  немов  айсберг  в  океані.  Чи,  ще  в  душі    буяло  дитинство?  Їй  інколи  здавалося,  що  жодна  дівчина  не  зможе  привернути  його  уваги  до  себе.  Вона  ж,  хоча  й  мало  його  знала  та  при  кожній  зустрічі  уявляла  себе  нареченою  біля  нього.  Вечорами,  сидячи  в  сквері  з  друзями,  сум  не  відступав  від  неї.  Молоде  серце  тріпотіло  та  все  ж    не  втрачала  надії,  що  колись,    він    їй  запропонує  зустрічатися.
   Півтора  року  швидко  пролетіло…  Напередодні  Нового  року,  хлопці  й  дівчата  збиралися  відсвяткувати  Новий  рік,  у  одного  з  хлопців  вдома.  Компанія  знайома,  всі    з  двору.  
На  перший  погляд  закоханих  і  не  було  та  коли  розпочалася  вечірка,  як  голубки,  сиділи  по  парах  Лише  Володя,  як  одинокий  дятлик,  торкав  струни  гітари  й  відразу    їх  притримував  рукою,  не  чекаючи  відлуння.  Ніби  замислившись,  за  кожним  дотиком  струни,  трусив  головою.  Неподалік,  за  столом,  сиділа  Тамара,  любувалася  ним.  Сьогодні  дівчина  одягла  найкращу  сукню,  виділялася  від  всіх  дівчат  модною  зачіскою,  навіть  зробила  легенький  макіяж.  Те,  що  вона  молодша  за  всіх,  по  її  виду  і  поведінці,  цього  не  скажеш.  Вона  ледь  схилившись,  з  під  лоба  вирячила  на  нього  круглі  волошкові  очі,  довго  дивилася,  здавалося  хотіла  впіймати  його  погляд.    Помітивши,  що  кожен  зайнятий    своїми  розмовами,  за  мить,  поправляючи    коротке  волосся,  присіла  поруч  з  ним.  Він  підморгнув  і  несподівано  для  неї,  почав  награвати  музику  пісні  «  Лада».  Тамара  на  якусь  мить  розгубилася  і  посміхнувшись,  нагнулася  до  нього.  Тихо    заспівали  пісню  вдвох.  Відчуття  щастя  наповнило  душу  дівчини,  адже  він  звернув  на  неї  увагу.
   Світало.....    всі  розходилися  по  домівка.Тамара,  мило  всміхаючись,  сиділа  на  руках  у  Володимира,  який  ледь  тримав  в  руці  келих  з  шампанським.  Його  сині  очі,  п`янкі,  туманні,  він  майже  не  вловлював    ті  слова,  що  шепотіла  дівчина,  весь  час  поправляючи    виріз  сукні  на    пишних  грудях.  Йому  б  засоромитись,  почервоніти,  як  колись  в  класі  в  таких  ситуаціях,  а  тут  все  інакше,  в  голові  гуділо,  відчував  спокусу  близькості.  
   Проснувся  Володимир  на  дивані,  в  кімнаті  де  відбулася  вечірка,  не  розумів,  як  могло    таке  статися.  Повертаючись  на  бік,  поруч  помітив  жіночу  білизну.  За  мить  його  обличчя  стало  червоним,  як  ошпарений  окропом,  зірвався  з  місця.  В    дверях,  в  короткій  майці  стояла  Тамара.  Вона  глянула  на  нього  усміхненими  очима  й  зробивши    зо  два  кроки  по    кімнаті,  підморгнула,
-Ти  не  хвилюйся,  ніхто  й    ні  про,  що  не  дізнається.  Я  просто    думала  подуріємо  і  все,  а  вийшло,  як  вийшло…  Це  напевно  я  більше  винна,  бо  ти  був  у  дрезину  п`яний…
     Володимир  дивувався,  ніяк  не  міг  второпати,  що  він  і  з  нею?  Ті  веснянки  на  обличчі,  не  приваблювали  його,  хоча  очі    й  насправді  мала  красиві.  Йому  хотілося  якнайшвидше  впасти  в  своє  ліжко  і  добре  виспатися.  Спішив  додому,  думка  переслідувала;  хай  йому  біс,  вперше  переспати  з  дівчиною    і  не  пам`ятати!  Як  це  могло  статися,  не  вкладалося  в  голові.
   Тамара    наче  спокійно  подивилася  вслід,  але  в  душі  від  хвилювання  тремтіла.  Який  він  загадковий  і  мій  та  легкий  страх  бентежив  душу.  Заспокоювала  себе,  а  може  все  минеться.,  обійдеться  без  наслідку.  Роїлися  думки,  можливо  згадає    все,  що  було    вночі  й  буде  моїм  на  все  життя.  Її  серце  давно  страждало  за  ним,  вона  при  друзях  стримувала  свої  почуття.  Боялася  осуду,  сама    ж  не  приваблива,  а  він  красень.  Знала,  це  великий  гріх.      Якщо    ж  батьки  дізнаються,  не  переливки  будуть,    навіть  можуть  вигнати    з  дому.  Якби  ж  не  ходили    до  тітки  Ганни  з  молодшою  сестрою(  Наталя  була  на  три  роки  молодша  за  неї),  в  секту  п`ятидесятників,  тоді  б  напевно,  по  -  іншому  дивилися  на  життя.
   За  вікном  справжня  зима….    В  сквері  зимова  казка;  всі  дерева    й  кущі  покриті  білим,  сяючим  пухом,  снігові  пагорби  синявою  й  сріблом  переливалися  на  сонці.  Два  дні  поспіль  вирувала  хурделиця,    а  згодом  вдарив  мороз.  Ніхто  й  носа  не  висовував  з  квартир,  лише  інколи  перегукувались  з  балконів.
   Шкільні  канікули    Володя  провів  вдома,  не  виникало  бажання  поспілкуватись  з  друзями.  Скільки  не  намагався  згадати  новорічну  ніч,  але  йому  зробити  цього  не  вдавалося,  запав  сумнів,  а  чи  й  справді  щось  було?  А  можливо,  то  вино    розлили,  заспокоював  себе.  Напевно  хотіла  привернути  увагу,  заздалегідь  спланувала,  але  ж  у  чужій  квартирі!  Та  врешті  ж  я  не  лопух,  щоб  піддатися  на  таке!  
   Навчання  в  школі  відволікало  від  думок  про  особисте  життя.  Він  більше  приділяв  уваги  книгам,  намагався  уникати  зустрічі  з  нею.  Вона  ж  лише  зі  сторони    закохано  дивилася  на  нього,  блідніла  й  червоніла  пригадувала  спокусливу  ніч.  Чи  шкодуватиму?  Запитувала  себе  і  тут  же,  відкидала  думки,  ні  -  ні,  я  буду  з  ним.
     А  час  летів….    Володимира,  після  закінчення  школи,  від  Військкомату,    послали  вчитися  на  курси  водія.  А  за  пів  року  й  призвали  до  служби.  За    його  проханням,  батьки  гучних  проводів  в  армію  не  робили.  Ввечері,  напередодні  від`їзду,    лише  декілька  хлопців  з  гітарою,  завітали  до  нього.  Та  не    став  він  в  армії  водієм.  В  Військкоматі    видних  хлопців  відбирали  в  морфлот  й  не  оминули  його,  адже    з  групи  виділився  міцною  статурою,  зростом.
   Змінювалися  пори  року….  Позаду  три  роки  служби  в  морфлоті.  На  початку  літа  повернувся    змужнілим,  справжнім  чоловіком.  Мама,  побачивши  його,  ніяк  не  змогла  заспокоїтися,  зупинити  сльози  радості.
   Напевно    вже  ж  є  передчуття  жіноче,  інтуіція….    Напередодні,  Тамарі  сон  наснився,  що  вона  босонога,  йде    по  траві.  А  назустріч    йде  Володимир,  пристальний  погляд,  мило  всміхається.  Але  за  мить  очі  сумні,  махнувши  рукою  зникає  поміж  дерев.
   Вона  в  цей  день  всі  очі  прогледіла,  чатувала  біля  вікна.  Ледь  вгамовувала  хвилювання,    гостра  думка  -  сон  в  руку.  Виходила  на  балкон,  затамувавши  подих,  зирила  на  вхідні  двері  його  під`їзду.  Пригадувала  розмови  хлопців,  що  має  скоро  приїхати.  Від  думок,здавлося  з  грудей  вискакувало  серце.  Можливо  тепер,  через  стільки  років  мене  згадає,  помітить.  Тож  не  така,  як  була  чотири  роки  назад,  веснянки  зникли  й  зачіску  змінила  і    стан  красивий.  Он,  мама  каже,  що  славна  дівка  стала,  а  то  була,  як  обпатране  курча.  Вже  й  на  шиї  в  мами  не  сиджу,  як  інші  дівчата.  Після  навчання  маю  пристижну  професію  бухгалтера,    в  ДСК    зарплата  гарна.
     Вечоріло…  Як  в  минулі  часи,  в  дворі  біля  столу  зібралася  молодь.  Двоє  друзів  Володимира  вже  й  одружилися,  закохані  пари  сиділи  обійнявшись.  А  він,  з  сумки  виставив  на  стіл  шампанське,  кілька  склянок  та  коробку  цукерок,    припрошував  всіх  випити  за  його  повернення.  Тамара  спостерігала  з  вікна,  любувалася  ним,  згадувала  ту,  єдину  ніч  й  раз  –  по  -  раз  витирала  непрохані  сльози.  Взяти,  ось  так  просто    й  підійти?  Та  ні,  не  піду,  скаже  бігаю  за  ним.    Й  перед  іншими  не  зручно,  раніше,  як  збиралися  всі,  звали  до  себе  в  компанію,  а  зараз  тиша.  Підкрадався  сумнів,  каяття  в  душі,  можливо  я  тоді  поспішила.
   В  кімнаті  напівтемрява,  з  магнітофона  лунала  музика.  Присівши  на  стілець,    до  пізньої  ночі,  Тома  не  відводила  очей  від  компанії.  Скільки  думок  передумано,  стільки    віршів  не  вголос,  а  про  себе  прочитано.  Себе  втішала,  як  має  бути  так  і  буде.  Чим  відволіктися,  що  зробити,  щоб  не  думати  про  нього?  На  це,  вона  відповіді  так  і  не  знаходила.
   А  час  летів…    Пройшло  лише  два  місяці,  як  він  повернувся,  Тамарі  так  і  не  вдалося  з  ним    зустрітися.  То  захворіла,  два  тижні  провалялася  в  ліжку,  то  на  роботі  дали  путівку,    поїхала    відпочивати  в  Євпаторію.  Хто  б  упустив  такий  шанс,  тим  паче  батьки  дозволили  вирватися  з  дому.
   Три  тижні    відпочинку,  дівчині  не  принесли  втіхи.  В  кімнату  поселили  дві  старенькі  бабусі,  які    часто  дрімали  та    спілкувалися  між  собою,    тільки  й  розмов  про  розбещену  молодь.  Позирали  скоса  та  попереджали,  щоб  часом    в  кімнату,    не  привела  якогось  кавалера.    Вечірні  прогулянки  біля  моря,  крики  чайок  навіювали  сум,  думки  за  нього,  як  він  там,  чи  забув?  Шкодувала,  що  змарнувала  час,  не  наважилася  зустрітися.
   Потяг  набирав  швидкість….  Вона  поверталася  додому,  думки  тільки  за  нього.  Хвилювалася,  тремтіло  сердечко,  а  чи  й  впізнає?    Золотистий  і  шоколадний  загар  пасував  їй.  В  плацкартному  вагоні    багатолюдно,  гамірно  від  розмов  і  сміху.    Навпроти  неї,  на  нижньому  місці,  присів    білявий  чоловік  середнього  віку.  Вона  помічала  його  прискіпливий  погляд  й  чомусь  зразу  ніяковіла.  Та  згодом  їй  це  набридло  і    поглядом  погордливої  зневаги  зміряла  його  з  ніг  до  голови.  За  мить,  на  його  перекошеному  обличчі  з`явилася  посмішка,  він    підморгнув.  Ще  тільки  цього  не  вистачало,  подумала  й  різко  відвернулася  до  стіни.  А  він,  нікого    не  соромлячись  голосно,
-  Ото  загарчик…  Гарна  краля!
От  дурень  старий,  хотілося  відповісти  на  його  слова,  але  стрималася.
   Думки  -  думки,  як  в  полі  квіти,  що  хиляться  від  вітру.  Мені  б  його,  якнайшвидше  зустріти,  думаючи  за  Володимира,  засинала,  погойдуючись  в  вагоні,  як  в  колисці.
Потяг  прибув  о  десятій  ранку…  Літній  вітерець    приємно  торкався  обличчя  й  злегка  розвіював  волосся.  В  піднесеному  настрої,    швидко  котила  валізу,  з  усмішкою  позирала  довкола,  
     -  Ну  от,  кілька  метрів  і    все,  я  вдома…  Цікаво,  а    він  на  роботі,  чи  вдома?  Сьогодні  ж  субота.
 Проходячи  мимо  будинку,  в  якому  жив  Володимир,  на  лавці  помітила  знайомих,  в  кожного    на  грудях  зліва    прикріплена  біла  квітка.  Тю,  що  це  весілля?  Цікаво  в  кого?    Немов  підкрадаючись,  прошмигнула  поміж  дерев  скверу,  за  мить  стояла  в  дверях  свого  під`їзду.  Цікавість  роз`ятрила  душу,    відчувала  приплив  крові  до  обличчя,  все  ж  озирнулася.  Одягнений  в  чорний  костюм,  Володимир    тримав  за  руку  Оксану.У  весільній  сукні  дівчина  була  схожа  на  прицесу.  Їй    наче  хтось  шпилькою  кольнув  в  області  серця.  Це  ж  дівчина  з  його  будинку,  з  другого  під`їзду!    Це  ж,  як?  
   За  мить  стояла  біля  дверей  своєї  квартири.    Тремтіли  руки,  ледь  попала  ключем  в  отвір  замка.
   Душили  сльози,  розпач  розривав  груди,    впавши  на  ліжко,  схлипуючи,  ридала  в  подушку.
-  І,  що    за    життя!?  Це  ж  не  правильно,  не    так  мало  бути!      Не  так,  Володю!  -  виривалося  з  грудей.  
   Чому  він  її  вибрав  і  коли  зустрічалися?  От  дурепа,  чому  впустила  його?  Сто  запитань,  а  відповіді  немає,  душа  мліла  й  боліла,  серце  гупало,  немов  хотіло  вискочити.
   Суттєво  виснажена  риданням,  час  в  від  часу  схлипуючи,  тулилася  до  подушки,  хотіла  в  ній  знайти  розраду.  Від  сліз  пекло  в  очах,  по  -  зрадницькому  злипалися  повіки,  забулася  в  тривожному  сні.    
       Вона  проснулася  від  голосів,  батьки  з  сестрою  повернулися  з  суботньої  служби.  Мати,  побачивши  її  в  ліжку,  поцілувала  в  лоб,
-З  приїздом  доню!  А  чому  одягнена?  Часом  не  захворіла?
-Та  ні,  не  виспалася  в  потязі,  людей  в  вагоні,  як  бджіл  в  вулику,-  тільки  й  встигла  сказати  ці  слова,  як  в  кімнату  забігла  сестра.
       Тихий  сімейний  обід….  Мати  час  від  часу  дивилася  на    Тамару,  помітила  зміни  в  характері.  То  все  донька  весела,  а  це  лише  кілька  речень  про  відпочинок  і    вже  мовчання.  Мати  не  витримала,
-  Доню,  в  тебе,  щось  сталося?
-  Та  ні!  Все  гаразд….  Оце  з`їздила,    побачила  інше  місто….  Як    там  люди  живуть.  Роблю  висновки,  дорослішаю  мамо….
Сестра  обійняла  її,
-  Я  так  сумувала  за  тобою.  Ой,  там  на  книжній  поличці,  тобі    від  Оксани  запрошення  на  весілля.  Володька,  з  іншого  під`їзду,  на  ній  одружується,  це  ж  сьогодні,  підеш?
 Тамара  ледь  зблідла.  Намагалася  не  виказати  себе,  це  їй  не  до  вподоби,    відразу,  встаючи  із-за  столу,
-  Яке  там  весілля,  я  з  дороги,  хочу  відіспатися!  
Наталя    поспішила  за  нею,
-    Ну  то  пішли!  Розкажеш  мені  про  море  і  про  все  -  все,  що  бачила,  а  потім  і  заснеш…
     Минула  зима….  Позаду  розчарування  в  житті,  вся  в  роботі.  Інколи  через  вікно,  бачила  завжди  веселими,  усміхненими  Володимира  з  Оксаною.  Кудись  би  втекти  звідси,  щоб    їх  не  бачити,  роїлися  думки..  Згадуючи  ніч  з  Володимиром,  охоплював  сором  і  каяття.  Мабуть  тоді,  я  все  ж    таки  поспішила,  то  була  помилка.  Та  знову  підкрадався    сумнів,    а  можливо  б  з  часом  і  змогла  завоювати  його  серце.
     Йшов  1980  рік….  По  радіо  тільки  й  розмови  про  будівництво  Байкало  -  Амурської  магістралі.  Ешелонами,  під  оркестр,  відправляли  молодь  на  будівництво  залізничної  дороги.  Тамара  загорілася  бажанням    туди  поїхати.  Мабуть  все  ж  доля,  одного  разу  батько,  прийшовши  з  роботи,  розповів,  що  з  його  цеху  молоде  подружжя  їде  на  БАМ.  Донька    не  впустила  цього  шансу.  Вмовила  батьків  відпустити,  заробити  грошенят.Та,  як  сказала    їм,  -  Треба  ж  колись  стати  самостійною.
 Три  роки  напруженої  праці,  Тамару  відволікали  від  всіх  думок.  Працювала  не  за  фахом,  але  мала  задоволення.  В  ідальні  мила  посуд,  а  згодом,  стояла  поруч  з  кухаркою,    готувала  їсти,    для  робочих,  що  прокладали  залізничну  колію.  Серед  молоді,  де  вечорами  пісні  під  гітару,  заживала  рана  від  загубленого  кохання.    З  компанії  до  неї    залицявся  Іван,  він  на  шість  років    старший  за  неї,  не  одружений,  статурою  й  зростом  нагадував  Володимира.  Дівчина  визнала  свою  провину,  каялася  за  те,  що  спокусила  його  в  ту  незабутню  ніч.  Час  від  часу  сама    собі    спогадами  сипала    сіль  на  рану.  Перше  кохання,  як    зірка  рання,    у  снах  бачила  його  очі,  то  наче  близько,  а  то  десь  далеко  -  далеко.
     Нарешті,  вперше  за  всі  роки  взяла  відпустку,  з  гарним  настроєм,    потягом  їхала  додому.  Проїздом,  зупинилася  на  один  день  в  Москві,  подивилася  місто.  Поспішала,  саме  в    день    її  приїзду,  сестра  виходила  заміж.
     Ось  так,  молодша  і  вже  наречена…  Можливо  й  правильно  робить,  одне  не  подобалося  їй,  що  наречений,  якого  звали  Сергієм,  був  з  п`ятидесятників.  Вона  дуже  рідко  ходила  на  зібрання,  декілька  раз  бачила  його  на  службі  в  церкві.  Що  сестра  в  ньому  знайшла,  не  могла  зрозуміти.  Невисокий,  з  личка  не  красень,  не  привертав  уваги.  
       Біля  під`їзду,  кілька  жінок  гомоніли  між  собою,  чекали  на  наречену.    Вся  сім`я  проводжала  Наталю,  до  автомобілів  прикрашених  кульками,  що  щойно  під`їхали  під  самий  під`їзд.  
     Тамара    йдучи  позаду,  неподалік  від  автомобілів  побачила  Володимира  з  дружиною.  Вони  привітно  посміхалися  всім.  Оксана  в  знак  привітання  помахала  рукою.  Защеміло  під  серцем,  не  знати  й  чого  та  відчула  прилив  крові  до  обличчя,  все  ж    відповіла  змахом  руки.  А  вони  за  ці  роки  й  не  змінилися.  Тільки  й  встигла  подумати  та  тут    же,  відразу  відволікли  від  думок.  Всі  гомоніли,  сідали  в  авто,  поспішали    в  ЗАГС,  а  після,  вінчання  в  своїй  церкві.
   Уже  позаду  тисячі  кілометрів…  Тамара  поверталася  до  своєї  роботи.  За  вікном  миготіли  дерева,  будови,  але  вона  їх  не  помічала,  все  думки  за  Володимира,  напевно  щасливий,  дивно,  скільки  часу  пройшло,  а  дітей  не  мають.
   А  час  летів…    Знову  вся  в  роботі….  В  дерев`яному  бараці,  в  якому  всі  жили,    пішли  розмови,  що  кількість  працівників  вже  не  потрібна.    Хто  хоче,  може  написати  заяву  на  звільнення  й  повертатися  додому.  Одного  вечора,  в  невеличкому  клубі  зібралися  на  прощальні  збори.  На  столі  лежали  дві  купи  заяв,  хтось  залишався,  мав  бажання  перейти  на  іншу  ділянку,  а  хтось  написав  заяву  на  звільнення.  Тамара  з  своєю  компанією  знаходилася  в  першому  ряду,  поруч  з  нею  сиділо  молоде  подружжя,  з  яким  вона  сюди  приїхала.  Вони  вирішили  повернутися  додому,  в  неї  ж  такого  наміру  не  було.  Іван  запрошував  її  поїхати  в  Іркутськ.  Дуже  розхвалював  місто,  яке  розміщене  на  березі  річки  Ангар.  Обіцяв  за  фахом  влаштувати  на  роботу,  до  того  ж    розповідав,  що    в  перспективі  можна  отримати  квартиру.
 А,  що  вдома  на  мене  чекає?  Стільки  раз  запитувала  себе.  До  морозів  звикла  та  й  якщо  набридне,  то  завжди  зможу  повернутися  додому.  До  того  ж    батьки  залишилися  самі  вдома.  Чоловік  Наталки,  після  закінчення  інституту,  по  направленню  поїхав  в  Кіровоград.  Через  пів  року,  як  молодий  фахівець,  від  заводу  отримав  квартиру.
 По  приїзду  в  Іркутськ,  Іван  влаштував  її  на  роботу  в  порту.  Від  роботи  поселили  в  гуртожиток.  Неподалік,  за  пів  року  мали  закінчити  будівництво    п`ятиповерхового  будинку  для  молодих  спеціалістів.  Її  все  влаштовувало,  одного  остерігалася,  що  майже  всі  люблять  випити  горілки.  Особливо  після  отримання  зарплатні,  як  якась  навала  нападала  на  чоловіків,  після  перепою  по  тижні  не  з`являлися  на  роботі.
 Дружба  з  Іваном  продовжилася.  Його  сім`я  вже  декілька  років  живе  в  цьому  місті.  Самі  ж  родом  із  Харкова,  приїхали  на  заробітки  та    отримавши  квартиру  залишилися  тут.  Іван  часто  зустрічав  її  з  роботи,  не  одноразово  запрошував  до  себе  додому,  хотів  познайомити  з  батьками.  Та  вона  наважилася  на  це,  лише  через  рік,  коли  отримала  двокімнатну  квартиру  в  п`ятиповерхівці.
   Згодом,  в  колі  найближчих  друзів  по  роботі,    в  ресторані    відгуляли  невеличке  весілля.  Так,  вона  стала  дружиною,  але    того  вогню,  того  бажання  бути  коханою,  в  душі  не  відчувала.  Чи  то  вже  так  звикла  до  Івана,  чи  все  ще  спогад  про  Володимира  стримував  пізнати  насолоду  в  інтимних  стосунках.  Але  через  рік    завагітніла  і  мала  намір  народити  дитя.
   Одного  зимового  вечора,  йдучи  з  роботи,  послизнулася,  від  болі  не  змогла  піднятися  на  ноги.  Швидка  привезла  її  до  лікарні,  але  вже  було  пізно,  стався  викидень.  Тільки  на  другий  день  Іван  прийшов  до  лікарні,  від  нього  тхнуло  перегаром.  Їй  було    дуже  боляче  все  ж  намагалася  не  кричати,
-Ось  в  чому  справа…Це  ти  вчора  замість  того,  щоб  мене  забрати  з  роботи,  взяв  напився…  Адже  знав,  яка  слизота  по  дорозі.  Безвідповідальний  ти  Іване,  з  таким,  як  ти  мабуть  не  варто  жити,  а  тим  паче  виховувати  дітей.  
   Важкий  період  настав    в  її  житті.  Сімейні  чвари  з-за  дрібниць,  переростали  в  справжній  скандал.  Все  ж  через  пів  року,  вони  розлучилися.  Та  то  тільки  на    папері,  він  все  таки  інколи  приходив  до  неї  і  часом  залишався  на  ніч.  Як  вона    сама  собі    сказала,    не  заміжня,  але  часом  є  з  ким  зігрітися  в  ліжку.  Він  наполягав  знову  зійтися,  але  її  рішення  було  остаточним  –  в  одну  й  ту  саму  річку  два  рази    входити  не  варто.
   Тамара,  раз  в  п`ять  років  приїздила  провідати  батьків,аогт  просили  повернутися  додому.  Але  вона  вирішила  заробити  північний  стаж,  щоб  повернутися  додому  й  тут  отримувати  пільгову  пенсію.  Одного  разу  й  побувала  в  гостях  в  сестри  -    в  Кіровограді.  З  щедрими  подарунками  переступила  поріг  квартири,  адже  Наталка  вже  мала  сина  й  доньку.  Дітвора  раділа  подарункам,  а    вони  тішилися  зустрічі.  Маленьке  свято  було  лише  на  пару  днів  й  вона    знову  поспішала  в  Іркутськ.
 А  час  минав…  То  розквітали  квіти,  то  завмирали,  знову  довкола    засипали  сніги.  Перші  сиві  волосини,  які  побачила  в  дзеркалі,  нагадували  про  роки,  вже  й  мабуть  час  повертатися  додому.Уже  звільнилася,  продала  квартиру.  Напередодні  від`їзду  прийшов  Іван.  
-  От    і  настав  час  повернутися,-    ковтаючи  сльози,  тихо  проговорила,  збираючи  речі  у  валізу.  
Пригорнув  її  до  себе.  Він  знав,  що    багато  в    чому  винен,  не  раз  каявся  за  свою  поведінку.  Відчував  -  вона    його  з  собою  не  покличе.  
     Важка  дорога  додому,  адже  звикла  до  всіх  і  до  всього,  але  треба  повертатися,    батьки  давно  жалілися,  що  важко  одним,  стали  зовсім  немічні.  Кілька  днів  у  потязі,  скільки  думок  та  спогадів  про  життя.
 Ну,  от  і  рідне  місто….  обідня  пора.  Дивувалася,    в  Іркутську,  ще    так  морозно,  а  тут  так  приємно  -  пахло  весною.  Чарувало  ясне  сонце  й  чиста  неба  синь.  Хоча  сніг  і  лежав  по  обіч  дороги,  але  вже  майже  весь  сірий,  струмочки  води  стікали  на  дорогу.  Весняний  вітерець,знімав  втому  переїзду.  Ступила  на  тротуар,  швидкою  ходою  ,з  двома  валізами  на  колесах,  поспішала    додому.  Біля  будинку  в  якому  жив  Володимир,    біля  його  під`їзду  -    побачила  батьків  і  купу  людей.  Мати  побачивши  доньку,    радо  махнула  рукою,  поспішила    назустріч.  Слідом  за  нею,  опираючись  на  палку  шкутильгав  батько.  
Зі  смутком  в  очах,  мати  обіймаючи,  розплакалася,
-  Добре,  що  приїхала,  бачиш  дитино,  яке  воно  життя…  
Тамара  зрозуміла,  що  хтось  помер,  але  не  хотіла  запитувати.  Вони,  не  поспішаючи,  йшли  додому.  Мати    тремтячим  голосом,  
-  Ми  старі,  то  так  і  буде,  а  це  ж,  ще  жити  й  жити  та  Бог  забрав.  Шкода,  ще  ж  молода,  напевно    ж  така,  як  ти.  Ну  ти  ж  знала  Оксану.  Кажуть  цукровий  діабет…  Тапер  і  Володька  сам  залишився.  Це  років  два  чи  три  назад  його  батьки  померли.  а  її  то,  ще  раніше,  кажуть  в  її  мами    теж  був  цей  діабет.  Хай  Бог  всі  біди  відводить  .    Тамара    пригадала  Оксану  у  весільній  сукні  і  його  -    красеня  в  чорному  костюмі,  сльози  -  горошини  потекли  по  щоках.  В  горлі  ком,  ледь  видавила  слова,
-А  діти…  Діти  в  них  є?
 -Та,  які  ж  діти,-  заперечила  мати,  кивнувши  рукою,-  Кажуть,  в  неї  цей,  цукор,  ще  був  зі  школи,  народжувати  заборонили.
Від  думки  -  як  же  він  тепер  один  ?-  аж  кольнуло    в  області  серця.
   Батьки    повернулися  до    під`їзду,  а  Тамара  переодяглася,  теж  вирішила    підійти,  провести  Оксану.
 Володимир  без  головного  убору,  схиливши  голову,  стояв  біля  Оксани.  О,  Боже  ,  де  ж    чорнява  чуприна?  Чому  посивів    так  зарано?  От  біда,  що  ж  час  в  житті    робить  з  всіма  нами…
   Вона  не  змогла  стримати  сліз.  Їй  шкода  обох,  це  ж    вже  не  молодість,  що  все  в  рожевих  окулярах.  Проживши    роки,  як  сивина    вкриває  волосся,  тільки  тоді,  розумієш,  що  життя  прожити,  не  поле  перейти.
 Вона  наважилася  підійти  попрощатися  з  Оксаною  і  висловити  слова  підтримки.  Після  її  слів,  він    заплакав  і  поклав  свою  голову  на    її  плече,  вона  ж,  ковтаючи  сльози  прошепотіла,
-  Тримайся,  Володю,  змирися  з  долею.
Ні,  вона  не  поїхала  на    цвинтар,  більше  не  хотіла    бачити  його  страждання.  Їй  пекло  в  грудях,  бідкалася  на  його  долю  і  свою.  Але  ж  могло  бути  все  інакше.
 Минув  тиждень…..  Тамара  готувала    сніданок,  коли  почула  дзвінок  в  двері,
-    Мамо,  може  відчиниш  двері,  я  ж  рибою  займаюсь.
 Жінка  здивувалася  гостю,
-  Тамаро  це  напевно  до  тебе…  Помий  руки,  вийди.
 Здивувалася,  але  похапцем  помила  руки,  поправляючи  фартух,  підійшла  до  дверей.
Перед  нею  стояв  Володимир,  очі  повні  суму  й  безпорадності.  Він  тупцював  на  місці,    дивився    їй  прямо  в  очі,то  намагався  сховати  сльози,  які  наверталися,  трималися  на  віях.  Нарешті  видавив  з  себе,
-  Нам  треба  поговорити…
Легке  тремтіння,  холод  пройняв  тіло,  щеміло  під  серцем,  але  ж  не  відмовить,
-  Зайди  до  квартири,  я  від  батьків  нічого  не  приховую.
 Переступивши  поріг,  голосно,
-Я  всіх  запрошую  до  себе  на  завтра,  на  дванадцяту  годину.  Прийдуть  сусіди,  це  ж  дев`ять  днів    буде…
 Відчуття  жалю  переповнювало  душу,  відразу  відповіла,
-  Гаразд,  ми  прийдемо…
Він  зжимав    кулаки,  озирався,  немов  не  знав  куди  подітися,  продовжив,  
-Я  б  тебе    попросив  прийти  мені  допомогти,  адже  ти  знаєш,  я  залишився  зовсім  один…  Друзі  вечері  зайдуть,бо  ж  на  роботі.  Я  дещо    готове  візьму  в  «кулінарії»    та    все  ж  боюся,  сам  не  впораюся….
-  Гаразд,  не  хвилюйся,  я  о  десятій  прийду,  -  відповіла  й  відразу  відчинила  двері,  дала  йому  зрозуміти,  що  більше  нічого  не  треба    говорити.  Ледь  стримувала  сльози,  їй,  як  зраненій  пташці  хотілося  кричати,  серце  розривалося  на  шматки.
     На  наступний  день,  як  і  обіцяла,  прийшла  до  нього  о  десятій  годині.  Двері  відчинила  сусідка,  тітка  Катерина,  Володимир  поїхав    на    цвинтар.  З  полегшенням    перевела  подих,    з  ним  на  самоті  було  б    важко    залишитися.
   Минали  дні  і  ночі…  Стільки  думок  передумано,  скільки  сліз    і  хвилювань.    Вона,  знову  з  тіткою  Катериною,    допомогла    все  приготувати  на  поминальні  сорок  днів.  
 Життя  продовжилось…  Часто,  як  і  колись,  дивилася  у  вікно  -    до  його  під`їзду,  як    йшов  на  роботу  і  повертався.  Інколи  сиділа  з  сусідами  на  лавці  біля  свого  під`їзду,  він  підходив  ближче,  вітався  ділився  деякими  новинами.  Всім  бажав  гарного  вечора  і  з  смутком  в  очах,  опустивши  голову  йшов  додому.
   Пройшло  пів  року….      Однієї  суботи  Тамара    йшла  з  базару,  в  двох  руках  несла  торби  з    продуктами,  позаду  себе  почула    його  голос,
-  Можна  я  допоможу?
   З  руки  вихопив  сумку  й  продовжив,
 -  Тобі  теж  не  легко,  бачу  батьки  на  лавці  не  сидять….
-  Так,  ходжу  біля  них,  це  ж  батьки.  Бог  дає  життя,  треба  тішитися.  А  яким  воно  є,  то  напевно  вже  залежить    і    він  нас  теж.  Мабуть  таким,  яким  ми  заробили  в  Бога,  -    говорила  не  поспішаючи,  наче  роздумуючи.
 -Я  вдячний,  що  ти  мені  допомогла,  тож    тепер  твій  боржник.  Хотів  дізнатися,  як  ти  прожила  ці  роки?.  Не  раз  я  каявся,  що  не  поговорив    про  нас  з  тобою,  десь  зникла.  Молодий  був,  не  наважився  піти  до  тебе  додому.  Зізнаюся,  з  Оксаною  напевно  був  щасливим  та  на  жаль,  коротке  це  щастя,  діточок  не  замали…
-  Каявся,  я  теж  каялася  і  не  раз.  Це  перше  кохання  і  єдине  було  в  моєму  житті.  Та  досить...  вже  нічого  не  повернеш,  давай  про  це  не  будемо  говорити,  принаймні  зараз…
   Минув  рік  після    смерті  Оксани….  Володимир  сидів  на  лавці  біля    її    під`зду,  по  телефону  попросив  вийти  до  нього.  Тамара  вже  була  одягнена,  збиралася  йти  на  базар,  в  гаманці  рахувала  гроші.
   Здивувалася,  коли  побачила,  в    його  руці  гвоздики,  аж  подих  перехопила,  що  це?  Та  вже  помітила,  що  їх  парне  число,  запитала,
-Ти,  що  на  цвинтар  йдеш?  
 -Так.  Тільки  спочатку  до  церкви,  хотів    тебе  попросити,  може  хоч  до  церкви  зі  мною  сходиш?    Щось  зовсім  кепсько  себе  почуваю,  тисне  в  грудях  і  тиск,  як  збісився,  ліки  п`ю  та,  щось  не  дають  ефекту.
 На  згоду  кивнула  головою.  Він  взяв  її  під  руку  й  вони  не  поспішаючи    пішли  по  алеї,  в  напрямку  церкви.  Весняний  вітер  обвіював    розчервоніле  обличчя,  їй  скільки  хотілося  йому  сказати!  Позирала  на  його  задумане  обличчя,  ну  от  Володю,  така  нам  доля,  ми    тепер    один  без    одного  ніяк.  І  якщо,  іншим  разом,  покличеш,  щоб  прийшла  допомогти,  не  посмію  відказати,  хоч  нам  вже    й  такі  роки,    але  моя  любов  до  тебе  не  погасла.  Стискала  очі,  щоб  не  заплакати  та  сльози,  як  ранкові  росинки  на  вітру,  тремтіли  на  віях.
 Не  минуло  й  місяця…  Він  прийшов  до  неї  з  квітами,  запропонував  жити  разом.  Від  болю  чи  від  радості,  але  стиснулося  серце.  На  очах  бриніли  сльози,  ховаючи  обличчя  на  його  грудях,  ледь-  ледь  тремтіла,  уста  уривчасто  шепотіли,
   -  Ну  от,  хоча  в  обох    в  волоссі    сивина  та  все  ж,  я  тебе  дочекалася.  

                                                                                                                                                                                                   2019р


адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867159
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.03.2020
автор: Ніна Незламна