Ну що там? Роботи багато! Важка доля – доля листоноші: і у сніг, і у дощ, і у спеку треба працювати. Най там що, а лист знайде свого адресата. Ось Микола Дука бере жменю листів (і не тільки) і вже готовий вирушати. З восьмої до п’ятнадцятої шість днів на тиждень він блукає приватними секторами та розносить листи, пенсії, газети… Він вийшов зі сто восьмого відділення, обережно зачинив за собою двері. Йде. Вже зробив із десяток кроків, коли до нього підходить ледь живий мужичок у військовій формі. Просить дати десятку на хліб.
(З презирством): – Де ж ти знайдеш собі хліба за десятку у наших краях? Тобі скоріше кортить ковтнути глоду. Вали з очей, бидлото, інакше ребра перерахую.
– Щеня! Як ти смієш таке казати ветерану?!
– Ах, ти ще і ветеран? А якої війни, якщо тобі років п’ятдесят на вигляд? Власне, це не важливо. Все одно ти – ідіот, раз поперся під кулі. Ось така тобі дяка! – Микола плюнув мужику в обличчя, а потім сильно штовхнув його у живіт ногою, що той аж впав.
Хіба ніхто не бачив цієї сценки? О ні. Просто ніхто не захотів втручатися, ніхто не захотів брати на себе зайвий клопіт. Кожен знайшов, як то кажуть, особисту відмазку. Такий у нас нарід. Скільки разів у маршрутці чи трамваї Дука нагло займав місце, яке призначалося для дівчини? Скільки разів він оминав чергу в магазині? Скільки разів мочився, де хотів? І ще багато чого! Він добре знав душу пересічного українця та вміло користувався своїм знанням. Щоправда шкодив Микола не зі зла. Він взагалі не вірив у зло, як і у добро. Він усього лише жив так, як жилося.
Перший лист уже на своєму місці, другий, третій… Химерною тінню наш поштар пливе вулицями. Завдяки чорному пальто, горбатості й дивній ході дійсно трохи здавалося, що він якась надприродна сила. Людей, котрі стрічалися по дорозі, проймав якийсь дивний страх, дехто навіть був за крок від того, щоб перехреститися. Через мить зі страху виростала зацікавленість – не щодня таке побачиш. Миколі було важко переносити погляди людей, він усе життя намагався уникнути їх. Він майже ніколи не дивився в очі, бо для нього це було рівносильно виклику. Звісно, він не боягуз, але все одно йому не хотілося зайвий раз потрапляти у неприємності. Однак було й те, що дратувало його надзвичайно сильно, те, що могло примусити його першим нанести удар. Його батько деколи зловживає алкоголем і стає навіженим, тому він не любить пияк; найвищою цінністю для нього є життя – це примушує його косо дивитися на вояк. Але більше всього на світі він не міг терпіти сексуальності у поведінці. Хтозна чому. Можливо, через матір.
Яка інколи буває відстань між двома адресатами! Аби доставити черговий лист, необхідно пройти кілька вулиць. Старі жаліються, а для молодої крові – у самий раз. Тим паче можна намилуватися краєвидами, взагалі можна побачити щось цікаве. Ніщо не приховається від ока листоноші: там швидка допомога, а там людина обрізає гілочки. А яка краса – те жовкле листя восени. Під ногами воно й на деревах, його розносить вітер. І дерева так приємно шелестять…
Останній лист на сьогодні. Вологодська 139. А адресат… Якийсь Данило Винниченко. Винниченко? Це прізвище Богдани! Може однофамілець? Хай там як, це знак, що треба все-таки написати. Микола скептик, та тільки не коли йому сняться такі дивні сни і трапляються такі листи. Сьогодні ж він напише їй у Телеграмі! Чи не напише?… Його долають неприємні думки. Він добре пам’ятає, що ця дівчинка на нього дивилася з великою ніжністю. Знову з’явитися у її житті – значить, скоріш за все, іще раз завдати їй болю. Микола не настільки безморальний, аби катувати закохану у нього людину тоді, коли цього можна не робити. Хоча… може вона вже встигла розлюбити його. Кохання інколи буває невічним. Так, Богдана, гарна та розумна дівчина, мабуть, уже давно знайшла собі іншого, більш гідного любові. Думки, думки, думки… Немає їм кінця. Микола і сам здивувався їм. Вранці він жорстоко принизив незнайомця, а тепера не може наважитися написати якійсь там юнці! Яка вибірковість! Ні, він не може сам вирішити це питання. Треба спитатися у когось або підкинути монетку. Друзів, у яких можна попросити поради, він не має. Отже монетка. Ах ця монетка. Вона, можливо, вирішить зараз чиюсь долю. Орел – напише, решка – ні. Ось воно! Орел? Давай іще раз! Знов орел? Ну коли вже навіть монетка каже…
Коли ти розносиш листи – се одне діло, а коли сам пишеш листа, бодай електронного – то зовсім інше. Треба вигадати хорошу промову. Треба все пояснити і разом з тим бути увічливим, а ще вибачитися за таке довге мовчання не завадило б, адже востаннє Дука спілкувався з Богданою майже півроку тому. Як це все складно.
…Микола у своїй любій кімнаті. Йому ніхто не заважатиме обдумувати текст. У нього є кілька годин до вечері. Варто написати до їжі, щоб вийшло красномовніше. Усе упирається у першу фразу. Після неї вже буде легше. «Дорога, Богдано!» Яка дорога? Ні! Просто «Богдано»? Це якось прісно. «Доброго тобі вечора, Богушо» – так вже краще. «Я довго не виходив із тобою на зв’язок. На те були свої причини, та все одно пробач». Так, вона пробачить, а можливо навіть скаже, що вибачення зайві, бо нічого страшного буцімто не трапилося. «Ти уважна та розумна дівчина, тра-ля-ля, тру-лю-лю… Я був би дуже вдячний тобі, якби ти погодилася вичитувати мої філософські нариси на логічні помилки, та й взагалі мені важлива твоя думка». Іще трішки води та можна надсилати. Надіслати! Клік – усе готово. Лишилося тільки почекати.
……………………………………………………………………………………
Сьогодні у Богдани був нелегкий день. Живе вона далеко від університету, тому їй довелося встати о п’ятій годині ранку, аби встигнути на першу пару. А всього пар за день було аж чотири. Коли вона вийшла з дому, було ще прохолодно. На щастя, у неї є тепла синя куртка як раз на такий випадок. До найближчої зупинки було не дуже далеко, однак чомусь маршрутки ходили погано і дівчина на десять чи може навіть п’ятнадцять хвилин запізнювалася. Їй довилося влізти у забиту маршрутку і всю дорогу до Центру їхати у вельми незручній позі. Що поробиш? У Центрі була пересадка. І знову незручна поза! Настрій Богдани зіпсувався, тому ті великі червоні стільці виглядали в її очах по-особливому дебільними. Викладачі верзли якусь людоненависницьку дурню – це ніяк не могло обрадувати від природи добру дівчину. Нерви на межі! Так недовго і до зриву. Кожну перерву вона намагалася слухати улюблену музику, щоб розслабитися. Це дійсно рятувало. Їй хотілося скоріше додому, до близьких людей, до рідної та цілющої атмосфери. Вона жалкувала, що пішла на міжнародницю, а не на філософа. Але роки та гроші (звісно ж вона була на контракті) не повернеш. Богдана просто отримувала свою «кірочку», а що далі – то вже потім якось обдумає.
Дощовою хмаринкою вона вилетіла з університету. Направилася до кінцевої 124А. Благо, додому можна доїхати й однією маршруткою. Богдана доїде до повороту на Калинову і там встане. Потім битими шляхами піде пішки. Увесь цей час її непокоїтиме дивне передчуття, передчуття того, що щось важливе має трапитися. Але що? Може, когось із родичів зіб’є машина? Станеться пожежа в домі? Чому одразу про погане? У житті людини трапляються й хороші важливі події.
Богдана робить домашнє, на яке викладачі цього разу не поскупилися. У неї чудова звичка робити домашнє у той же день, що його задали. Нічого не забуваєш. Треба й мені таку звичку! Готувати сьогодні дівчині не потрібно, адже холодильник повний. Ох і д/з! Ніде в Інтернеті немає необхідної інформації, підручники також не допомагають. Писати з голови? Я так завжди роблю. Богдана ж – тільки коли іншого виходу не вдається знайти. Загалом, ця дівчинка дуже розумна і з інтуїцією у неї все добре, та вона любить сумніватися у собі.
Пілік! Прийшло повідомлення у Телеграмі. Богдана добре чула. Та вона перегляне його тільки після того як зробить усе домашнє. Вона не буде «розсіюватися», най їй і доведеться побороти саму себе. Цікавість – то страшна штука, скажу тобі, читачу.
Минуло кілька годин. Уже шоста? Як раз час для сімейної вечері! І батько прийшов із листом у руках. Хтось написав справжнього живого листа. Мабуть, бабуся, що живе аж у Херсоні. Так і є! Листа?… Точно! Богдану чекає повідомлення у Телеграмі, а вона вже й забула про нього. Гляне після вечері. День завершується. Нічого надзвичайного не сталося, а те передчуття, мабуть, було пов’язане із листом від бабусі. Батько уголос прочитав листа перед тим, як усі сіли їсти. Бабуся скучила і чекає до себе в гості у січні. Ну, січень у дівчини вільний увесь, батько візьме двотижневу відпустку, мати також. Старенька буде рада бачити їх. За столом не сваряться. Проста дружня розмова про те, про се. Батьки знають, що Богдана розчарувалася в обраному напрямкові навчання, і тому вони підтримують її. Кажуть, на магістра їй не обов’язково йти, а також додають, що вона може поступити на магістратуру на іншу спеціальність, на ту, яка подобається більше. Для них їхня донька, мов весняне сонце.
– А коли ти приведеш до нас свого хлопчика познайомитися? – питає мати з усмішкою.
(Ніяково): – Але у мене немає нікого.
– Чому? Вже, здається, час.
– Та якось іще не зустріла свою людину.
– Ну нічого, – каже батько, – Я із твоєю мамою у двадцять шість познайомився. Іще встигнеш знайти своє кохання. Пам’ятай: кохання – це головне у нашому житті. Без нього світ був би сірим-сірим.
Юнка замислилася. Вона згадувала Дуку, їхні взаємини. Щодня він вітався із нею, пару разів вони навіть розмовляли. Справа далі не пішла і Богдана думала чому так. Чи подобалася вона йому? Може, вона не цікава та негарна? Усі хлопці люблять гарних, особливо коли вони ще й цікаві. А раптом він із нею просто грався? О, ні, він не з тих людей. Тоді чому не підпустив до себе?
– Богданко, не сновидь. Ти ще не в ліжку.
– Ах, пробач, мамо. То я так, згадала перші роки навчання.
… Богдана лишилася сама. Взяла в руки телефон. Випустила… Чи не мара це? Це він! Він! Він до неї щось пише. Що саме? Вибачається за довге мовчання. Пусте! Називає уважною та розумною. Просить вичитувати його філософські нариси. А… Але… «Що я у цьому розумію? – думає схвильована дівчина, – Треба погоджуватися, адже це такий шанс для…» Це треба було бачити. Мало хто знає, як сяє закохана дівчина, які в неї очі. Та чи не завчасно вона так зраділа? Що принесе їй ця раптова вдача?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866252
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.02.2020
автор: