В кожного своя пора кохання –
Часто незабутня і свята,
Й серця особливе коливання,
Коли в драму вже перероста.
Я ж співаю пісню про кохання,
Вірне й посивіле від часу,
Котре будить в серці хвилювання,
А в душі невимовлений сум.
Все було тоді не випадковим,
Хоч мороз лютневий лютував,
Щастя свого вдвох знайшли підкову…
Як же він кохану цілував!
Не горіли, а зоріли очі,
Дрібно розсипавсь дівочий сміх…
Але щастя їх, мов хтось зурочив,
Чи захолодив лютневий сніг!
Бігло їх життя, мов бистрі води,
Не згубилось те, у чім клялись…
Грів той спогад, як «Люблю» виводив
На снігу хлопчина. Перший лист…
Крізь роки несли вони надію,
Теж крихку, як і весняний сніг.
Бачилися двічі… Як раділи!
Оживав-дзвенів її знов сміх.
Те кохання терміну не мало –
Стало оберегом для обох,
Та хвороба їй крило зламала,
Й душу стрів її у небі Бог.
І його давно в снігу волосся.
Пара є і діти – не вдівець.
Лиш кохать так більш не довелося.
З іншою ж мав стати під вінець.
Очі ледь присипані золою,
В них кохання вогник не погас.
«Доле, чом була до них ти злою?» –
Хоче запитати і Пегас.
Ніби одинокий дикий лебідь,
Він листа її бере до рук
І тоді зорю шукає в небі.
Й лине між серцями перегук…
25.02.2020.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866042
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.02.2020
автор: Ганна Верес